Лютий І.О., Савич В.І., Калівошко О.М. Іпотека: сучасні концепції, тенденції суперечності розвитку

Подождите немного. Документ загружается.

311

Розділ 5. Механізм реалізації та суперечності розвитку аграрної іпотеки в україні

особи після відчуження земельної ділянки повинні користуватися та-

кою меліоративною системою. Тим більше незрозуміло, яким чином

визнання колишнім користувачем меліоративними системами недо-

цільності подальшого їх використання повинно стати підставою для

укладання угод з відчуження земельної ділянки. При набутті чиннос-

ті таких норм певний контингент меліорованих сільськогосподар-

ських земель буде мати досить низьку привабливість для кредиторів

при оцінці потенційного позичальника.

Певну загрозу для іпотечних відносин, особливо на перших ета-

пах запровадження ринку землі, несе в собі норма, згідно з якою

ціна продажу земельних ділянок сільськогосподарського призна-

чення для ведення товарного сільськогосподарського виробництва

не може бути нижчою за її експертну грошову оцінку. Як зазначає

М.Г.Поштаренко, посилаючись на оцінки фахівців Інституту земле-

робства УААН, «ринкова ціна землі в 2005 р. не зможе досягти вели-

чини офіційної ціни у 1800 дол. за 1 га ріллі ... . Тому реальною їм ви-

дається застава землі за ціною в середньому 100-150 дол. за 1 га, що

зумовить невеликі суми кредитів» [276, c.112]. За умови прийняття

зазначеної норми ні про які кредити взагалі не може бути й мови,

оскільки жодний кредитор не візьме в заставу земельну ділянку,

яка, у випадку звернення стягнення на неї, виявиться неліквідною

через невідповідність фактичної ціни реалізації встановленій її мі-

німальній межі. Спрогнозувати ж тривалість процесу вирівнювання

поточних та нормативних (офіційних) реалізаційних цін земельних

ділянок навряд чи хто-небудь спроможний сьогодні.

Масив земельних ділянок сільськогосподарського призначення,

який може бути включений в ринковий обіг, а також в систему іпо-

течного кредитування, залежатиме від так званих «бізнесових» на-

строїв нинішніх власників таких ділянок. Зауважимо, що на сьогодні

«близько половини розпайованої землі перебуває у власності сіль-

ських пенсіонерів» і лише «деякі з них, очевидно, можуть виявити ба-

жання вийти на ринок землі зі своїми паями» [341, c.49]. Активність

таких власників сільськогосподарських земель в плані виходу на ри-

нок земель визначатиметься, передусім, реальною ціною продуктив-

них земель в кожному конкретному регіоні, реальним попитом на них

з боку суб’єктів, які вважатимуться реальними товаровиробниками,

що формуватимуть оптимальне землекористування.

Водночас слід враховувати і дію процесу формування нових цін-

нісних орієнтацій, від яких залежить ступінь соціальної підтримки

312

ІПОТЕКА: сучасні концепції, тенденції та суперечності розвитку в Україні

реформ. Нинішній процес «ринкової поведінки» на селі, за оцінками

фахівців, досить суперечливий: кількість противників запровадження

ринку землі «на селі сягає 43,2%, по Україні в цілому — 37%. Процес

формування нових соціальних груп, які базуються на приватній влас-

ності і незалежній від держави приватній ініціативі, відбувається дуже

повільно. На тлі глибоко укоріненої свідомості «колективного господа-

ря» це, об’єктивно, перешкоджає швидкому просуванню вперед. Зна-

чною мірою ця проблема посилюється низьким рівнем освітньої підго-

товки українських селян, їхньою неготовністю працювати в ринковому

середовищі, прогалинами в інформаційному забезпеченні» [336].

Прискоренню впровадження іпотечних відносин в аграрну сфе-

ру не в останню чергу сприятимуть активні заходи щодо: завершення

процесу юридичного і технічного оформлення землеволодінь і земле-

користувань усіх типів; термінового усунення порушень земельного

законодавства, допущених при проведенні паювання земель, незакон-

ного присвоєння землі і майна, неправильного оформлення угод про

придбання чи передачу власності на земельну частину (пай). Такі за-

ходи запобігатимуть численним і тривалим процесам розгляду спірних

питань, які унеможливлюватимуть включення значних масивів земель

сільськогосподарського призначення в ринковий обіг та в систему іпо-

течного кредитування сільськогосподарських товаровиробників.

Висновки до розділу 5

Досліджувалися економічні, інституційні, соціально-політичні

передумови та детально аналізувалися правові передумови іпоте-

ки. Визначено, що важливою для неї є політична ситуація; в Укра-

їні майже повністю сформувалися економічні передумови іпотеки,

частково соціально-інституційні та правові передумови, але необ-

хідно зазначити, що навіть те іпотечне законодавство, що існує є не-

досконалим, а для ефективного розвитку аграрної іпотеки необхідне

прийняття Указу Президента України «Про організаційно-правове

забезпечення формування та регулювання ринку земель і захист

прав власників земельних ділянок» та вирішення питань стосовно

мораторію на торгівлю землею і збільшення площ сільськогосподар-

ських угідь у володінні аграрних товаровиробників.

Вивчено ситуацію, що склалася в сільському господарстві України

на макро- та мікроекономічному рівнях. Слід зазначити, що існують ре-

альні перспективи розвитку та застосування іпотечного кредитування

в сфері сільського господарства, як на макро-, так і на мікроекономіч-

313

Розділ 5. Механізм реалізації та суперечності розвитку аграрної іпотеки в україні

них рівнях, але основною перешкодою цьому є незадовільна загальна

виробничо-економічна ситуація, порівняно з країнами де функціонує

розвинутий іпотечний ринок, що склалася в аграрній сфері нашої країни

та відношення фінансово-кредитних установ до інвестицій у дану галузь.

Проте зазначимо, що в останні роки намітилися позитивні зрушення, що

підтверджують різноманітні показники таблиць 5.1-5.3, та 5.6, 5.9.

Слід відзначити, зростаючу зацікавленість комерційних банків

до діяльності на ринку іпотечного кредитування. Особливо яскра-

во дана тенденція проявляється в житловій іпотеці, це пояснюється

обмеженістю сфер здійснення довгострокових активних операцій в

Україні, тобто відсутні достатні за обсягами, надійні довгострокові

фінансові інструменти.

Аналіз іпотечного ринку показав, що основними операторами

ринку іпотечного кредитування протягом останніх двох років були:

АКБ «Аркада», АКБ «Надра», АКБ «Правексбанк», АКБ «Про-

мінвестбанк», АКБ «Райфазенбанк», АКБ «Укрсоцбанк», АППБ

«Аваль», ВАТ «Ощадбанк», ВАТ «Укрексімбанк», КБ «Фінанси і

кредит», ЗАТ КБ «Приватбанк».

Об’єктивна необхідність запровадження іпотеки сільськогоспо-

дарських земель зумовлена гострою потребою у формуванні додатко-

вого фінансового ресурсу аграрного сектору для вирішення питання

технічного переозброєння галузі, система машин якої нині знаходить-

ся на стадії системної деградації. Чинні на сьогодні схеми фінансово-

кредитної підтримки галузі (лізинг, бюджетне та банківське креди-

тування, внутрішньогосподарське фінансування через інвестиції в

основний капітал тощо) забезпечують вирішення локальних проблем

і не забезпечують вирішення проблеми технічного переоснащення га-

лузі в комплексі. Потенційний ринок сільськогосподарської техніки

оцінюється в межах 10-20 млрд. грн. в річному обчисленні.

Запровадження іпотеки сільськогосподарських земель пов’язане

з необхідністю вирішення низки проблем, пов’язаних з: прийняттям

політичного рішення щодо відміни мораторію на купівлю-продаж да-

ної категорії земель; реалізацією комплексу заходів, спрямованих на

підвищення ліквідності земель сільськогосподарського призначення,

в тому числі за рахунок оптимізації структури землеволодіння і зем-

лекористування, структури земельних угідь; позиціюванням вітчиз-

няних сільськогосподарських товаровиробників на агропродовольчо-

му ринку в контексті наслідків вступу до ГАТТ/СОТ; формуванням

інституціональної структури іпотечного ринку в аграрній сфері.

314

РОЗДІЛ 6.

ІПОТЕЧНЕ КРЕДИТУВАННЯ ПІД ЗАСТАВУ

СІЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬКИХ УГІДЬ

§ 16. Земельні іпотечні банки в системі іпотечного

кредитування аграрного сектору

В системі чинників, які формують сприятливе середовище

функціонування будь-якого суб’єкта господарювання, одне з голо-

вних місць відводиться забезпеченню кредитними ресурсами, пере-

дусім інвестиційного характеру. Сільськогосподарських товарови-

робників це стосується у першу чергу, адже вони чи не найбільше

серед представників інших галузей економіки ігноруються банка-

ми, а відтак – потерпають від нестачі доступних та довгострокових

кредитних ресурсів. В загальному обсязі кредитів, наданих комер-

ційними банками суб’єктам господарювання, на кредити сільсько-

му господарству, мисливству та лісовому господарству припадає

всього 7,2%, з яких 44,7% – короткострокові. Практично на остан-

ньому місці серед інших галузей економіки сільське господарство

знаходиться за показником «обсяг банківських кредитів на одини-

цю валової доданої вартості». Його значення у галузі становить 0,09

грн. проти 0,14 грн. у добувній промисловості, 0,27 грн. – в обробній

промисловості, 0,72 грн. – у будівництві. Навіть у межах агропро-

мислового комплексу рівень кредитування безпосередньо сільсько-

господарських товаровиробників у чотири рази менший порівняно

з іншими підприємствами даного сектору [174, c.55]. В цілому ж, за

оцінками фахівців, «попит сільськогосподарських товаровиробни-

ків на кредитні ресурси не задовольняється повною мірою, якщо за

короткостроковими кредитами потреба покривається десь на 50%,

то за довгостроковими – лише на 2%» [211, c. 47], в той час як «у роз-

виток вітчизняного АПК … загалом необхідно інвестувати щорічно

щонайменше 20-25 млрд. грн., що в 10-12,5 раза більше, ніж фактич-

но вкладалося за останні роки. … Сьогодні мінімальна річна потреба

в банківських кредитах складає 10-12 млрд. грн.» [166, c. 64].

Низька привабливість аграрного сектору для потенційних кре-

диторів, у першу чергу банків, на сьогодні визначається складним

фінансовим становищем переважної більшості безпосередніх ви-

робників сільгосппродукції, звуженістю предмета застави, яким

нині виступають лише майбутній урожай, продукція в обороті, які в

315

Розділ 6. Іпотечне кредитування під заставу сільськогосподарських угідь

загальному обсязі забезпечення кредиту становлять не більше 30%,

а також переважно низьколіквідні основні фонди через високий сту-

пінь їх фізичного та морального зносу.

Розблокування існуючого «патового» становища у сфері кре-

дитного забезпечення аграрного сектору, як вже зазначалося, очіку-

ється із закінченням терміну дії мораторію на купівлю-продаж зе-

мельних ділянок сільськогосподарського призначення, після якого

стане можливим нарощування заставної маси в аграрному секторі.

Як зазначає П.Т.Саблук, «в ситуації, коли агропромислове виробни-

цтво сьогодні середньо- і довгостроковими кредитами практично не

користується, іншого шляху залучення кредитів та інших інвести-

цій, як під іпотеку землі, немає» [317, c. 113]. На думку С.Колотухи,

«аграрний капітал у 300 млрд. грн. вартості землі подвоїть основний

капітал села» [174, c. 51]. За оцінками окремих фахівців, включення

земельних ділянок сільськогосподарського призначення до предме-

та іпотеки дозволить додатково залучити в галузь від 4 до 50 млрд.

дол. США. О.Т.Євтух, наприклад, вважає, що «... під забезпечення

землі можна отримати кредитних ресурсів на суму близько 42 млрд.

дол. США. Якщо ж ... на перших порах ринкова ціна земельних угідь

може бути нижча за кадастрову, то навіть при ціні 200 дол. США за 1

га господарства могли б отримати доступ до більш ніж 4,5 млрд. дол.

США кредитних ресурсів» [101, c. 146-147] (а це близько 25 млрд. у

гривневому еквіваленті, що майже утричі перевищує нинішній об-

сяг бюджетних видатків на фінансування аграрного сектору).

Очевидно, що зазначені обсяги потенційних кредитних ресурсів

в аграрну сферу можна піддавати сумніву, наводячи цілком обгрун-

товані аргументи на кшталт незначних розмірів земельних ділянок

у західних областях України, їх низької продуктивності тощо, що

суттєво знижує їх привабливість як предмета іпотеки для потен-

ційних інвесторів, малих розмірів землекористування у переважної

більшості новостворених фермерських господарств, неможливості

одночасної застави усього земельного масиву, об’єктивної відсут-

ності потреби у кредитних ресурсах певного контингенту товарови-

робників, які займають високі конкурентні позиції на ринку, та інші.

Водночас у даному випадку не ставиться завдання здійснення оцін-

ки можливих обсягів кредитних ресурсів, на які можуть сподівати-

ся товаровиробники. Предметом аналізу виступає одне з основних

питань створення завершеної системи інфраструктурного забезпе-

чення розвитку земельної іпотеки в частині сільськогосподарських

316

ІПОТЕКА: сучасні концепції, тенденції та суперечності розвитку в Україні

земель, які не виступали об’єктом застави з 1917 р. минулого століт-

тя, яким є, насамперед, формування Державного земельного (іпо-

течного) банку, покликаного відігравати ключову роль в організації

іпотеки сільгоспугідь.

Поглянувши на процес формування земельних банків в історич-

ному ракурсі, можна побачити, що Україна знаходилася в числі кра-

їн, в яких цей процес відбувався досить активно [318].

Підійшовши впритул до проблеми запровадження іпотеки зе-

мель сільськогосподарського призначення сьогодні, Україна поста-

ла перед проблемою доцільності створення Державного земельного

(іпотечного) банку. В центрі уваги виявилася низка питань, без чіт-

ких відповідей на які прийняти рішення щодо створення такої ін-

ституції досить складно. Такими, зокрема, є нечіткість визначення

місця і функцій банку, його сумнівна фінансова стійкість, проблем-

ність з формуванням ресурсної бази та територіально розгалуженої

філійної мережі, загальна слабкість усієї банківської системи Укра-

їни тощо.

В Україні вперше завдання щодо створення Державного земель-

ного (іпотечного) банку було сформульоване Президентом Укра-

їни ще у 1998 році. Реальна ж надія на вирішення цього питання

з’явилася з прийняттям у 2001 р. Земельного кодексу України, яким

Кабінету Міністрів України було доручено створити такий банк з

відповідною інфраструктурою, відповідним чином подавши у шес-

тимісячний строк після опублікування цього Кодексу до Парламен-

ту проект Закону про Державний земельний (іпотечний) банк [141].

При цьому у Державному бюджеті України на 2002 рік для створен-

ня Державного земельного (іпотечного) банку було навіть виділено

30 млн. грн., чому не в останню чергу посприяв виданий Президен-

том України Указ від 8 серпня 2002 р. «Про заходи щодо розвитку

іпотечного ринку в Україні» [357].

Нині Україна вже кілька років живе за новим Земельним кодек-

сом, проте Урядом до цього часу такий законопроект не внесений.

При цьому варто зауважити, що і в Розпорядженні Кабінету Міні-

стрів України від 26 вересня 2001 р. №446-р «Про затвердження захо-

дів щодо реалізації Основних напрямів земельної реформи в Україні

на 2001-2005 роки» [303], в яке після прийняття Земельного кодексу

України цілком логічно було б внести відповідні зміни та уточнення,

серед таких заходів створення Державного земельного (іпотечного)

банку та розробка відповідного проекту закону не передбачені.

317

Розділ 6. Іпотечне кредитування під заставу сільськогосподарських угідь

Надалі, як зазначає М.Я.Дем’яненко, ситуація зі створенням за-

значеного інституту розвивалася за наступним сценарієм: «… при

вивченні реальної ситуації щодо можливості іпотеки земель сіль-

ськогосподарського призначення … робоча група, що займалася цим

питанням, дійшла висновку про недоцільність створення такого

банку. Замість Державного земельного (іпотечного) банку робоча

група за участю уже й експертів Світового банку розробила концеп-

туальні засади створення і функціонування іншої фінансової уста-

нови як складової моделі іпотечного кредитування. … замість банку

пропонується створення фінансової структури другого рівня, і …

для впровадження представлених моделей іпотечного кредитуван-

ня передбачається 7-10 років. Таким чином, склалася ситуація, коли

ні Земельного (іпотечного) банку, ні іншої фінансової установи, яка

б займалася іпотекою сільськогосподарських земель, у найближчій

перспективі не буде»

[79, c. 102].

Така постановка питання, на наш погляд, викликає щонаймен-

ше три цілком логічних зауваження [318; 326, с. 511-512].

По-перше, Земельним кодексом України чітко визначено, що «за-

ставодержателем земельної ділянки можуть бути лише банки, які від-

повідають вимогам, установленим законами України». У зв’язку із цим

пропозиція щодо створення будь-якої іншої фінансової небанківської

установи, яка б виконувала функції застоводержателя земельних діля-

нок, видається щонайменше некоректною з точки зору повної невідпо-

відності вимогам основного (звісно, після Конституції України) акта

законодавства, що регулює земельні відносини в країні.

По-друге, за відсутності відповідної правової бази, а також без-

посередньо такого інституту як Державний земельний (іпотечний)

банк Україна після закінчення дії мораторію на купівлю-продаж

сільськогосподарських земель входить практично не підготовленою,

з точки зору інфраструктурного забезпечення, в новий етап аграр-

ної, і передусім земельної, реформи, невід’ємним елементом якої, з

котрим пов’язуються сподівання численних сільгоспвиробників, є

розвинута система земельної іпотеки.

По-третє, аграрний сектор України за рівнем кредитного забез-

печення ресурсами банківської системи залишиться на нульовій

точці. Наслідки такого сценарію розвитку подій цілком прогнозова-

ні і не потребують якихось фундаментальних обгрунтувань.

В контексті викладеного слід також зауважити, що і в проек-

ті Комплексної програми розвитку банківської системи України

318

ІПОТЕКА: сучасні концепції, тенденції та суперечності розвитку в Україні

на 2003-2005 роки, розробленому Національним банком України,

були відсутні прямі норми щодо створення Державного земельного

(іпотечного) банку. Підтримку ж підприємств передбачалося здій-

снювати за рахунок більш активного використання лізингових схем

кредитування [285].

Черговим кроком можна вважати внесення у травні 2003 р. на

розгляд Верховної Ради України проекту Закону про Державний

земельний (іпотечний) банк [283], який, проте, так і не був при-

йнятий. Державний земельний (іпотечний) банк законопроектом

був визначений як спеціалізована фінансова установа, створена за

участю та під контролем держави для розвитку системи кредиту-

вання сільськогосподарських товаровиробників під заставу землі та

іншої нерухомості. Виключно за цією інституцією закріплювалось

монопольне право на здійснення трансакцій із землями сільськогос-

подарського призначення, які вилучаються у випадку неповернен-

ня кредиту, наданого позичальнику під заставу землі. До функцій

банку віднесено: рефінансування комерційних банків, які надають

кредити під заставу землі; контроль за дотриманням законодавства

в процесі вилучення землі у разі неповернення кредиту позичальни-

ком; випуск іпотечних облігацій; здійснення іншої діяльності відпо-

відно до чинного законодавства.

Детальний аналіз даного документа засвідчив низький рівень

його опрацювання, що, власне, і стало причиною його неприйняття

законодавцем.

Зокрема, Законом України «Про банки і банківську діяльність»

[115] чітко визначено, що державний банк – це банк, 100% статутно-

го капіталу якого належать державі, а отже, засновником державно-

го банку виступає виключно держава. Цим же Законом встановлено

мінімальні розміри статутного капіталу банків. Зважаючи на це, що-

найменше некоректними виглядали норми проекту, за якими роз-

мір статутного фонду Державного земельного (іпотечного) банку

визначається засновниками (акціонерами) і не може бути меншим

за розмір, встановлений Національним банком України, та що дер-

жавна частка у статутному фонді Державного земельного (іпотеч-

ного) банку не може бути меншою ніж 51% від загального розміру

статутного фонду банку.

У цьому ж контексті викликають заперечення і норми законо-

проекту, які визначають джерела формування державної частки

статутного фонду Державного земельного (іпотечного) банку, адже

319

Розділ 6. Іпотечне кредитування під заставу сільськогосподарських угідь

згадуваним вже Законом України «Про банки і банківську діяль-

ність» визначено, що державний банк засновується за рішенням Ка-

бінету Міністрів України. При цьому в законі про держбюджет на

відповідний рік передбачаються витрати на формування статутного

капіталу державного банку, а отже, джерелом формування статутно-

го капіталу державних банків є кошти державного бюджету.

Логічним і доцільним також було б визначити вичерпний пере-

лік видів діяльності, які можуть провадитися Державним земельним

(іпотечним) банком, засади кредитування сільгосптоваровиробни-

ків (зокрема, визначити, чи може банк надавати кредити на засадах

спільного кредитування та яка має бути частка банку у цьому випад-

ку тощо), порядок використання прибутку банку, порядок здійснен-

ня контролю за діяльністю банку, органи його управління, порядок

здійснення реорганізації та ліквідації банку, джерела формування

ресурсу для рефінансування іпотечних кредиторів, параметри інвес-

тиційної діяльності. Недостатньо чітко врегульоване питання мож-

ливості діяльності банку як первинного іпотечного кредитора.

Як можна побачити з аналізу лише одного фрагмента діяль-

ності законодавця, у напрямі формування правового поля, у сфері

іпотеки сільськогосподарських земель, на сьогодні залишається до-

сить багато питань, які потребують ґрунтовного опрацювання ще на

проектній стадії загального процесу законотворення. Інакше ново-

створена інституція виявиться недієздатною, а відтак – неспромож-

ною виконувати свої основні функції у такому важливому сегменті

іпотечного ринку, яким є земельна іпотека і, в першу чергу, іпотека

земель сільськогосподарського призначення.

Водночас слід зауважити, що серед як науковців, так і практиків

до цього часу немає однозначної думки щодо доцільності створення

Державного земельного (іпотечного) банку. Більш того, власні по-

зиції окремих науковців часто є суперечливими. П.Т.Саблук, напри-

клад, зазначає, що створення Державного земельного (іпотечного)

банку «не тільки дозволить державі брати участь у процесі кредиту-

вання сільськогосподарських товаровиробників, а також сприятиме

державному контролю за рухом земель» [317, c.116]. Проте трохи

згодом такий оптимізм згасає, і взагалі робиться фактично проти-

лежний висновок: «централізований орган в особі земельного (іпо-

течного) банку … вирішити проблему іпотечного кредитування для

сільськогосподарських підприємств не зможе. ... такий Банк можна

буде (з великими труднощами) створити тільки на республікан-

320

ІПОТЕКА: сучасні концепції, тенденції та суперечності розвитку в Україні

ському рівні. За таких умов він зможе виконувати обмежене коло

іпотечних операцій, в основному, із землями несільськогосподар-

ського призначення. Для сільськогосподарських товаровиробни-

ків такий банк буде практично недоступним. ... створення філіалів

спеціалізованого іпотечного банку на районному рівні недоцільно

не тільки з фінансових міркувань … , а й з економічних … – … такі

фінансові установи будуть не завантажені в силу специфіки іпо-

течного кредитування» [317, c. 117-118]. З цього, нарешті, робить-

ся висновок, що «... розраховувати на спеціалізований іпотечний

банк не доводиться. Необхідно формувати на місцях такі банківські

структури універсального характеру, які б поряд з іншими видами

діяльності займалися іпотечним кредитуванням. Таким банком має

бути Аграрний банк, який за допомогою держави доцільно створити

на матеріальній базі банку «Україна». В такому банку на всіх регі-

ональних рівнях можна створити відокремлені департаменти, які і

займалися б іпотекою та іпотечним кредитуванням. У перспективі …

де виявиться потреба у створенні спеціалізованих іпотечних банків

або їх філіалів, такі департаменти можуть перетворюватися в само-

стійні спеціалізовані фінансові структури, які займатимуться іпоте-

кою сільськогосподарських земель» [317, c.118].

Викладені положення дають підстави зробити кілька висновків

[326, с. 517-531].

Насамперед слід зазначити, що Україна дійсно втратила унікаль-

ну можливість створити Державний земельний (іпотечний) банк на

матеріальній базі колишнього аграрного банку «Україна». Принай-

мні, це дозволило б зекономити значні фінансові ресурси для ство-

рення матеріальної бази новоствореної головної іпотечної інститу-

ції в аграрному секторі. Частково можна погодитися і з тезою, що

на першому етапі можна було б обмежитися створенням Аграрного

банку, який разом із своїми філіями покривав би потребу в іпотеч-

них кредитах у тому чи іншому регіоні. До речі, на сьогодні досить

активно дискутується проблема доцільності створення аграрного

банку. На цю мету у проекті Закону про Державний бюджет Украї-

ни на 2007 рік було навіть закладено 0,5 млрд. гривень.

Проте ідея створення спеціалізованого банку, орієнтованого ви-

ключно на один сектор національної економіки, досить скептично

сприймається, насамперед, у банківських колах. В.Лазепко, зокрема,

акцентує увагу на негативному минулому досвіді функціонування

подібного роду установи – банку «Україна», високій ймовірності не-