Макаров А.М. Світло українського бароко

Подождите немного. Документ загружается.

Можливо, запорукою духовного одужання й змужніння сучасної людини

може послужити її власний негативний досвід. Адже їй судилося бути свідком

або ж співучасником суспільних процесів, що призвели до небаченої мораль-

ної деградації. Найгуманніші ідеї було залито кров'ю, високі моральні поняття

стали зброєю в руках агресивних честолюбців.

Надії на краще вселяє й процес переорієнтації в ідеологічній сфері. Він

відбувається і в нас, і в інших країнах. Світоглядні конструкції втрачають

свою колишню жорсткість і залізобетонну непорушність. Вони стають доступ-

ними для різноманітних впливів і набувають здатності до внутрішнього розвит-

ку. Виникають численні гібриди-ідеї, кентаври-концепції. А разом із ними

і відчуття розкутості в ідейному житті. Якщо в XVI — XVII століттях суспіль-

на думка йшла від християнської совісності до ренесансної вседозволеності, то

тепер, наприкінці XX століття, вона поволі повертається від кривавих оргій

«титанів думки» до Христової простоти й душевності, до погляду на людське

буття з позиції вічності. У поемі «Хрест» (Літ. Україна.— 1990.— 24 трав.)

Микола Руденко пише про еволюцію власного світогляду так:

Не шкодую, ні, що був марксистом —

Я в житті шукав нової віри.

А без віри хто ж ми?..

Тільки звірі

З мозком нерозвиненим, драглистим.

Чую глуз:

Чого ви досягнули?

Де ж оте, що Вчитель набазікав?..

Досягнули, бо святе збагнули:

Від Безмежності немає ліків.

Коло замкнулося. Сучасний поет повертається до думки Паскаля про те,

що людина здатна зрозуміти себе лише «в контексті» Вічності. Самоусвідом-

лення має починатися зі споглядання безмежжя Всесвіту. Це і є першою

сходинкою сучасної людини до святості, до совісності й людяності.

У далеке XVII століття виступи прихильників «тихого прогресу» не мали,

та й не могли мати, відчутних йрактичних результатів. Але вони мали вели-

чезне духовне значення для сучасників, бо несли ідеї, що облагороджували

життя, пом'якшували психологічний клімат своєї досить жорстокої і вкрай

політизованої доби.

У «Коментарях» Георгія Адамовича є одне цікаве висловлювання

про Ф. Достоєвського. Воно належить англійському поету Одену. Він сказав:

«Побудувати людське суспільство на всьому тому, що розповідав Достоєвсь-

кий, неможливо. Але суспільство, яке забуде про те, що він розповідав, не гідне

того, аби називатися людським» ,

Це стосується й утопістів українського Бароко. Те, що говорили вони про

смисл морального самовдосконалення, свідчить про високі злети людської

душі. І забувати про такі прекрасні сторінки своєї культури ми не маємо права.

1. КОЗАЦЬКИЙ СОБОР — НЕБО НА ЗЕМЛІ

За давньою українською тради-

цією, той, кого називають козаком,

не обов'язково військова людина.

Він має бути насамперед «справж-

нім чоловіком». Мужнім, освіченим,

розумним, із високим почуттям власної гідності. І що особливо цінується

в людині-козаку,— це його лицарство, тобто готовність служити високій ідеї,

громаді, ставати на оборону гнаного, слабого, переслідуваного. Інакше кажучи,

козак — ідеал, український архетип чоловіка.

У такому ідеалі чоловіка відбилася вся українська історія, а особливо істо-

рія XVII століття з його прагненням до освіти, миру, людяності — і водночас із

безконечними війнами, безконечними смертями в ім'я віри і свободи. До на-

родження цього неповторного для всього слов'янського світу типу людини

мали причетність найрізноманітніші верстви українського народу (починаючи

від чернецтва і кінчаючи селянством). Не було жодної, яка б не вклала в нього

частинку своєї душі і розуму. В реальному житті його любили і багато що йому

вибачали. Про загальну любов до лицаря-козака і про складність його ду-

шевного світу з великим розумінням писав свого часу П. Куліш у «Чорній

раді»: «Добрії молодці багато інколи діяли людям шкоди по Вкраїні, да, мимо

того, якось припадали до душі всякому. Не раз доводилось мені самому слуха-

ти, як інший дід, споминаючи їх пакості, зачне, було, їх коренити, а далі як

заговориться, як забалакається про їхні звичаї та ходи, то й сам не знає, чого

йому й жаль стане сіромах, і зачне сива голова гуторити про них, як про своїх

родичів. Чим же то, чим тії запорожці так припадали до душі всякому? Може,

тим, що вони безпечне, да разом якось і смутно дивились на божий мир (кур-

сив мій.— А. М.). Гуляли вони і гульнею доводили, що все на світі суєта одна.

Не треба було їм ні жінки, ні дітей, а гроші розсипали, як полову. Може, тим,

що Запорожжє ¡споконвіку було серцем українським, що на Запорожжі воля

ніколи не вмирала, давні звичаї ніколи не забувались, козацькі предковічні

пісні до посліду дней не замовкали, і було те Запорожжє, як у горні іскра: який

хоч, такий і розідми з неї огонь. Тим-то, мабуть, воно й славне поміж панами

й мужиками, тим воно й припадало так до душі всякому» '.

Багато роздумував над загадкою козацької душі й Д. Яворницький. Вихо-

дячи з його міркувань, можна сказати, що помічена П. Кулішем романтична її

складність пояснюється насамперед самим способом життя запорозького

козацтва, який не давав людині змоги досягти душевної рівноваги, заспокої-

тись, втягнутись у плин буденності. Та й як могла виникнути буденна психо-

логія в тих, хто майже постійно перебував поза буденністю. Бурхливе козацьке

життя сповнювало людську душу суперечливими пристрастями і неприми-

ренними бажаннями. «Тут, — писав Д. Яворницький про Січ,— було своєрідне

молодецтво й особливий, епікурейський погляд на життя людини, котра да-

Л. Тарасевич. Панегірик на честь перемоги І. Мазепи в Азовських походах проти турків

у 1695—1696 pp. Фронтиспіс до «Патерика Печерського». Гравюра на металі. 1702.

185

ремно обтяжує себе працею й турботами, не розуміючи справжнього сенсу

життя — існувати для веселощів і радості. Однак, дивлячись на життя з точки

зору веселого й дозвільного спостерігача, запорожець знав і похмурі думи:

в основі характеру козака (тут і далі виділення курсивом моє.— А. М.), як

і кожної руської людини, завжди зауважувалася якась двоїстість: то він дуже

веселий, жартівливий і цікавий, то дуже сумний, мовчазний, похмурий і не-

приступний. Ця двоїстість випливала, звичайно, із самого способу життя запо-

розького козака: не маючи у себе в Січі ні роду, ні племені — «він із риби

родом, од пугача плодом»,— відрізаний від сім'ї, постійно дивлячись в очі

смерті, козак, зрозуміло, споглядав усе безтурботно й намагався свій короткий

вік скрасити різними задоволеннями, доступними йому на Січі. З іншого боку,

туга за далекою батьківщиною, покинутими на розсуд долі дорогими рідними,

а може, й милою козацькому серцю «коханкою», черствість одиноких товари-

шів, думи про наступну безпомічну старість змушували козака не раз. впадати

в сумні роздуми й цуратися будь-яких веселощів»

Зазначену істориками пізніших часів романтичну складність козацької

душі помічали й митці далекого XVII століття. Вони цінували її значно менше,

ніж звичайні вояцькі риси козацької вдачі, рідко акцентували на ній. І все

ж таки в нас є підстави твердити, що в деяких випадках художники Бароко,

випереджаючи пізніших поетів-романтиків, цілком свідомо поетизували склад-

ність духовного світу козака. Саме тому, мабуть, на живописних портретах

того часу козацькі вожді іноді зовсім не схожі на тих бувалих, відчайдушних

вояків, якими вони в більшості випадків і були насправді. Зображені на них

красиві, сильні, але чимось засмучені люди нагадують скоріше філософів

і поетів, аніж гетьманів чи полковників. Якась потаємна думка, як чорна тінь,

причаїлась в очах наказного гетьмана Івана Сулими. Глибока філософська

задума — у погляді Михайла Миклашевського. І вже зовсім незрозумілі для

сучасного глядача сліди гоголівських невидимих сліз на обличчі командуючого

найбільшим на Україні ніжинським полком Івана Гуляницького. То вже справ-

ді засмучений бідами землі й виснажений думками про власну недосконалість

чернець із золотою булавою в руках, Гамлет у ролі намісника войовничого

козацького краю.

Таким же був, мабуть, інший ніжинський полковник, небіж гетьмана

Мазепи Іван Обідовський. Друг і меценат багатьох київських філософів, поетів

і художників, він ще в студентські роки виявляв живий інтерес до філософії.

Про це свідчать присвячені йому вірші Івана Орновського із викладом новітніх

філософських ідей. Поет розвиває свої улюблені думки про ілюзорність всьо-

го, що здається нам реальністю, про безпорадність і оманливість людської

думки («сну подібна вона») та про марність будь-яких прагнень і бажань. Обі-

довський уважно слухав свого великого друга, але чинив по-своєму, далеко

не в дусі скептичної філософії. Він поспішав жити, діяти, намагався встигати

за життям. Про це свідчить вже інший поет, Пилип Орлик, у віршах, написа-

них після другого Кримського походу, під час якого небіж гетьмана проявив

великий розум у керуванні військом і геройство. Пилип Орлик звертається до

нього вже як до відомого військового діяча й прагне знищити в його душі ті

паростки філософської меланхолії, які зростив у ній колись Іван Орновський.

186

Цікаво, чиєю перемогою завершилась би боротьба двох поетів-ідеологів за

душу Обідовського, якби ця видатна людина (а на неї в козачих та елітарних

культурних колах кінця XVII — початку XVIII століття покладалося багато

надій) не загинула б під Псковом на початку війни зі шведами.

Характерно, що і в класичному варіанті живописного образу «Козака-

бандуриста» XVIII століття П. Жолтовський не знаходить ані рис «суворого

воїна», ані «грізного виразу гайдамацького Мамая». Улюблений герой народно-

го живопису, козак-музика сидить «один серед степу в глибокому елегійному

роздумі» і «згадує минуле козацтва»

. І хоч дослідник пояснює елегійний сум

бандуриста соціологічно прямолінійно (мовляв, козак думає про «часи ліквіда-

ції Запорозької Січі», «соціальне й духовне поновлення»)

, його спостережли-

вий аналіз також засвідчує, що і в народному середовищі з образом козака

часто пов'язується уявлення про сум елегійних роздумів на самоті, що може

дозволити собі лише духовно багата людина.

Образ одухотвореного воїна, лицаря-філософа, створюваний українською

культурою XVII століття, не був поетичною фікцією, грою фантазії митців,

підігрітої тодішньою патріотичною пропагандою. Козацтво справді-таки явля-

ло собою значну культурну силу, причетну до складних, а часом і драматичних

духовних шукань своєї доби. Пояснюючи цей безпрецедентний в історії факт

напруженого духовного життя величезного військового з'єднання, М. Гру-

шевський зазначив, що таке могло статися через певні історичні причини.

«Мусимо пам'ятати,— писав він,— що в тодішній

(

масі козаччини одчайдушні

козацькі Мамаї були тільки певною частиною, а переважну більшість складали

елементи, настроєні культурно: і городянсько-хліборобська, і реміснича сільсь-

ка і міщанська людність, прив'язана цілим серцем до того, що вважалося

підвалинами культурного, національного життя. А на чолі козаччини стояли

в значній частині люди, що були плоттю від плоті і кістю від кості тої українсь-

кої інтелігенції, що на своїх плечах виносила національну справу свого народу.

Були то люди з шляхетських і міщанських кіл українських, вихованці нових

шкіл»

Українське Бароко XVII століття нерідко називають козацьким. Це, зви-

чайно, перебільшення, але якась частина істини у такому визначенні є, бо саме

воно, козацтво, було носієм нового художнього смаку. Відомо чимало видатних

творів архітектури і живопису, створених на замовлення козацької старшини.

Але козацтво не лише споживало художні цінності, виступаючи в ролі багато-

го замовника. Будучи насамперед величезною військовою і значною суспільно-

політичною силою, воно виявилось також здатним утворити власне творче

середовище й виступати на кону духовного життя народу ще й як творець

самобутніх художніх цінностей. Козацькі думи, козацькі пісні, козацькі танці,

козацькі літописи, ікони, козацькі собори — все це не порожні слова. За ни-

ми — величезний духовний досвід XVII — XVIII століть, значну частину якого

пощастило втілити у своїй художній діяльності саме козацтву. Все це залиши-

ло в культурній свідомості народу найглибший слід. А краса козацького мис-

тецтва породила легенди про золоте життя під булавою гетьманів, про козаць-

ку країну тихих вод і світлих зір. (Така легенда покладена, наприклад, в осно-

ву поеми В. Мисика «Гетьманівна»).

187

Святоуспенсъка Печерська лавра в Києві. Ганнозачатїівська церква на Дальніх печерах.

1679.

Ще й досі на київських базарах можна побачити невеличкі церкви, зробле-

ні з сірників. Це моделі козацьких п'ятиверхих хрещатих храмів. Відтворюють-

ся обидва варіанти такого храму. Один — з банями на гілках хрещатого плану.

Другий — з банями над приміщеннями, вбудованими в кути хреста. Ніяких

інших моделей храмів на ринку не побачити. Навіть тринефних прямокутних

у плані соборів, які почали будуватися на Україні ще за часів Київської Русі.

Останні можна побачити на промислових виробах для туристів. Народні ж

умільці їх ігнорують, пропонуючи покупцям мініатюрні моделі саме козацького

храму.

Що ж являє собою такий тип споруди, чому нема йому конкурента й за-

мінника в очах народу?

«Козацький собор» древніший за саме козацтво. Першу відому п'ятиверху

церкву збудував над могилою Бориса і Гліба у Вишгороді давньокиївський

архітектор Милонег за наказом Ярослава Мудрого. Можливо, вона також була

хрещатою

188

Київ. Подія. Дзвіниця церкви Миколи Доброго. П16, 1781. Архітектор 1. Г. Григорович-

Барський.

Такі хрещаті дерев'яні храми — типове явище в традиційному народному

будівництві. Козацтво не вигадало тут нічого незвичайного, неймовірного чи

небувалого. Його заслуга в тому, що цей, поширений з давніх часів, тип вели-

кої дерев'яної (переважно сільської) церкви воно вдягло у камінь, прикрасило

безліччю чудових пластичних мотивів, вдосконалило й підняло кілька споруд

такого роду на рівень найдосконаліших виявів європейського архітектурного

мислення.

За наявними даними, перше таке кам'яне диво на Лівобережній Україні

з'явилося в столиці найбільшого козацького полку Ніжині в 1668 (а за іншими

відомостями — в 1669) році. З'явилося не в монастирі, а, як і належить ко-

зацькому соборові, на широкій площі серед міста. Через кілька років подібна

споруда з'явилася в Густинському монастирі, знаменуючи собою союз ко-

зацтва й церкви в національно-визвольній боротьбі.

У цей період православне духовенство прагне бути разом з народом і охоче

демонструє єдність своїх смаків та інтересів з козацтвом. Церква беззаперечно

сприймає все, чого бажає її патрон і захисник. А козацтву спадали тоді на

думку блискучі ідеї, які здійснювалися з дивовижною енергією. Миколаївський

собор у Ніжині дослідники називають водночас «і найстарішим, і найціннішим

пам'ятником такої будови» на Лівобережній Україні

. А таке буває не так вже

й часто, бо архітектурні ідеї визрівають поступово і лише на завершальних

етапах розвитку набувають досконалих рис. Тут же все разом: і найстаріший,

можливо, найперший храм-прототип, і найцікавіша за своєю ідеєю споруда.

Щоб зрозуміти духовну суть козацького собору, почнемо із порівнянь

і зіставлень. П'ятиверхий хрещатий козачий і давньоруський тридільний і пря-

мокутний у плані собори і досі — два найпопулярніші типи релігійних споруд

на Україні. І якщо порівнювати їх між собою, то не можна не помітити вели-

чезних відмінностей між втіленими у них типами художнього мислення.

Давньоруський храм — будова цілком раціональна. В нього є обличчя (фасад)

і спина (абсиди), його внутрішній простір має початок і кінець, складається

з функціонально диференційованих частин (місце для хрещення, місце для

віруючих і місце для духовенства). Він поділяється також на головне («па-

радне») і додаткові приміщення (нефи).

Козацький собор побудовано інакше. Часто він не має чітко вираженого

фасаду. Він однаковий з усіх чотирьох боків, повернутий водночас до всіх

частин світу, до всіх присутніх на площі. Але не варто зводити усю закладену

в нього інформацію до самої лише демократичної ідеї. Демократичність ко-

зацького собору не заважає йому бути й виразником суто барокового світо-

відчуття, зокрема складного відчуття неподільної єдності конечного й безко-

нечного, безмежної складності всього сущого. Все це може відчути й пережити

кожен, хто спробує, наприклад, обійти козачий собор в Ніжині чи Видубецько-

му монастирі в Києві. Скільки б ми не йшли під його мурами, він весь час ніби

повертатиметься довкола своєї осі, залишаючись однаковим і незмінним скрізь

і завжди і навіюючи тим самим думки про абсолютний час і абсолютний прос-

тір, які не вкладаються у декартову систему часо-просторових координат.

Обійти його так само неможливо, як пережити вічність або подолати безко-

нечність. Та й чи має початок і кінець те, що здатне безконечно ділитись

190

і безконечно повторюватись у цьому діленні. І тому кожна спроба обійти

козачий собор завершується почуттям дезорієнтації у часі й просторі, по-

чуттям якогось дивного й ні на що не схожого метафізичного запаморочення.

Інакше кажучи, це ірраціональний образ світу, втілений в камені. За своєю

внутрішньою суттю український козачий собор органічно вписується в картину

духовних шукань європейського Бароко. Те, що пише про метафізичний план

італійських споруд того часу Г. Вельфлін, має пряме відношення і до творів

козацьких зодчих. Читаєш його книжку, і перед тобою один за одним пос-

тають хрещаті п'ятибанні церкви Києва, Чернігова, Ніжина, Ізюма, Новгоро-

да-Сіверського. І справді, хіба не про українські церкви сказані оці слова:

«Запалюватись безконечним, знаходити розв'язання в почутті вищої могутнос-

ті й незбагненного — такий пафос часу. Зречення зрозумілого. Потреба в тому,

що викликає захоплення. Архітектура бароко туманить свідомість своєрідним

сп'янінням. Туманне сп'яніння цілого. Об'єкт ніби зникає з поля зору гляда-

ча — його увага готова розпилитися в безконечності»

Внутрішня напруга задуму проявляється у зовнішній експресії архітектур-

ної пластики козачого собору. Він чимось нагадує живу й рухливу в кожному її

вигині, кожному пружку, хмару. Хмару, що опустилася на землю і ще не

встигла застигнути, скам'яніти, відокремитись від повітря, що її породило.

Собор ніби не має стін, бо те, що було в його давньоруського попередника

стабільною, надійною, чітко окресленою в просторі стіною, в даному разі

починає саме розчленовуватися, подрібнюватися, вигинатися під різними кута-

ми. Храм ніби прагне розчинитися у просторі, а простір намагається проникну-

ти у нього, злитися з ним. Величезна кількість виступаючих колонок, картушів,

лиштви та інших декоративних прикрас теж беруть участь у цій метафізичній

грі. Одні з них виступають вперед, інші, навпаки, занурюються в товщу стіни,

утворюючи хвилеподібні лінії силуету споруди. Архітектура ніби розплескуєть-

ся у просторі, тане в ньому, втрачає чіткі контури мас.

Іноді ми бачимо бані соборів, обліплені, як небо, золотими зірками. І зсере-

дини підкупольний простір також світиться й сяє, як небо, вдень, а вночі

наповнюється глибокою темрявою. І тут, всередині, будова не відгороджує

людину від простору, а навіює відчуття розчинення в ньому.

П'ятиверхий козачий собор — втілення народної мрії про небо на землі

Образ палацу загадкового господаря, чиє серце перебуває у вічному ваганні

між радістю буття і сумною загадкою вічності. Троїцький собор в Густині,

Преображенський — в Ізюмі, Юр'ївський — у Видубецькому монастирі Києва

та багато інших, подібних до них, споруд ніби озвучені зсередини елегійною

задумою. І водночас в них є щось і від бахівського поривання у світ високих

дум про вічність.

2. ГЕТЬМАНСЬКИЙ СОБОР —

ХРАМ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВНОСТІ

У впливових козацьких колах 1680—1690-х років демократичні настрої

поступово згасають. Оточення гетьмана бачить у козацтві вже не озброєний

народ, а скоріше нащадків давньоруських дружинників, слуг великих князів.

191

Церкви, збудовані коштом 1. Мазепи. Фрагмент гравюри І. Мигури. Мідьорит. 1706.

І. Щирський. Тріумф Марса. Панегірична гравюра на честь І. Мазепи. З книги

С. Яворського *Echo glosu*. («Відлуння голосу волаючого в пустелі»). Мідьорит. 1689.

Гетьман України Іван Мазепа. Малюнок

з літопису С. Величка. Акварель. 1720.

Київ, Печерськ. Микільський Військовий

собор, збудований у ¡690 — 1693 pp. на

кошти 1. Мазепи. Архітектор Й. Старцев.

Гетьман України Іван Самойлович. Ма-

люнок з літопису С. Величка. Акварель.

1720.

Зворот титула книги І. Максимовича

«Феатрон». Чернігів. Гравюра на металі.

1708.

Київ. Залишки собору Успіння Божої

Київський собор Святої Софії, перебу- Матері Києво-Печерської лаври, онов-

дований у часи І. Мазепи в стилі україн- леного в часи І. Мазепи в стилі україн-

ського бароко. ського бароко.

Уперше ця думка була сформульована й висловлена у «Протестації» 1621 року,

що вийшла з кола соратників Йова Борецького, і мала виразно патріотичний

характер. Козаки були представлені тут як один з найдавніших лицарських

орденів Європи («те плем'я чесного народу руського... котре за Олега, монарха

руського... Константинополь штурмувало»)

. Наприкінці XVII століття ця

думка знов привернула до себе увагу. Цього разу, за нових історичних умов, її

було прочитано, так би мовити, з іншого боку: порівняння козаків з дружинни-

ками дозволяло бачити у самих гетьманах... князів, у гетьманській владі —

владу князівську. Такою, наданою самою церквою, ідеологічною можливістю

і намагались скористатись українські гетьмани кінця XVII століття у своїх

прагненнях утворити на Україні щось схоже на тогочасну європейську

монархію.

У «Літописі Самійла Величка» збереглися анонімні вірші, у яких ідеться

194

Київ. Видубицький монастир. Георгіївсь-

кий собор, збудований у 1696 — 1707 pp.

Микільська церква Микільського иіпита-

стародубським полковником М. Микла- льного монастиря Києво-Печерської

шевським. лаври. Кінець XVII ст.

про падіння гетьмана Івана Самойловича. їх автор (хтось із «наближених

спідручних» гетьмана) дивиться на цю подію очима козацької демократії

і вважає, що Самойлович накликав на себе біду тим, що звів на ніщо козацьку

раду, правив одноосібно («цілодушно»), «давню вольність війська став лама-

ти», маючи на думці, що його влада не від народу, а від Бога («мислив, начебто

зійшов із неба»). Він переслідував свободу слова («всі бесіди прирівнював ко

змові») і, як справжній тиран-самодержець, «всіх хотів тримати у страсі і жор-

стоко налягати». Можливо також, Самойлович прагнув до впровадження

інституту спадкової влади. Ходили чутки, що таким першим самодержцем

України за правом народження стане його син Григорій:

Хотів нащадкам звичай той віддати.

Ти давню вольність війська став ламати

І гідності всіх станів зневажати.

13*

195

Козелець. Собор Різдва Богородиці.

1752 — 1763. Архітектори А. Квасов,

Глухів. Микільський собор. 1693. ¡ Григорович-Барський.

У гордість ти упав і став пишатись

І родом своїм славно вивишатись.

Забув: тебе з любові ми обрали

Та й старшим собі паном забажали.

(Переклад Валерія Шевчука)

Запізнілу критику гетьманського самодержавства кінця XVII століття зна-

ходимо також і в «Конституції Пилипа Орлика» 1710 року. Гостро переживаю-

чи поразку ідеї української державності, гетьман-емігрант визнавав хибність

монархічної орієнтації у діяльності своїх попередників — Самойловича й Ма-

зепи. Він писав: «...Коли деякі Запорозького війська гетьмани, привласнивши

собі неслушно і безправно самодержавну владу, узаконили самовладно таке

право: «Так хочу, так повеліваю!» — то через те самодержавство, невластиве

гетьманському урядуванню, виросли численні в Запорозькому війську незлаго-

ди, розорення прав та вольностей, посполите утяження...» ".

Наведений літописцем вірш, як і «Конституція Пилипа Орлика» (остання

вже «заднім числом», навздогін), свідчить про те, що козацтво усвідомлювало-

таки небезпеку переродження вищої військової влади у владу монархічну

й боролося з такою тенденцією. Але своєчасно зупинити цей процес в козаць-

кої демократії не було вже ані сил, ані можливостей. Наступник Івана Самой-

ловича Мазепа пішов шляхом свого попередника. І зробив це не за інерцією,

196

Ізюм. Преображенський собор. 1684. Ромен. Покровська церква. 1764.

а цілком свідомо. Більше того, новий гетьман виступив як переконаний ідеолог

української монархії й активно включився до боротьби з ідеями козацької

демократії, яку вважав застарілою. Його перу належить один цікавий вірш,

який звучить як відповідь на цитовану С. Величком інвективу «Ой Іване, попо-

вичу-гетьмане!», хоча, можливо, писався він з приводу якихось віршів чи

документів, що ходили у козацькому середовищі й розпалювали антиавтори-

тарні настрої. Пояснюючи свої погляди на владу, Мазепа неодноразово повто-

рює, що час вже зрозуміти, що всі біди України — насамперед від козацької

вольності, бо вона породжує незгоди («през незгоду всі пропали, себе самі

звоювали»), боротьбу полковників та «панов енералів» за владу, що дає можли-

вість чужинцям панувати на Україні. Єдиний вихід — у концентрації всієї

влади в одних руках. Звідси й типова для XVII століття монархічна система

аргументації:

Ей, братища, пора знати,

Що не всім нам панувати,

Не всім давно всеє знати

І речами керувати.

На корабель поглядімо:

Много людей полічимо,

197

Переяслав-Хмельницький. Вознесенсь-

кий собор Вознесенського монастиря,

Полтава. Хрестовоздвиженський собор. збудований у 1695 — 1700 pp. І. Ма-

1689 — 1709. зепою.

Однак стирник сам керує,

Весь корабель управує;

Пчулка бідна матку має

І оноє послухає.

Жаль ся, Боже, України,

Що не вкупі має сини.

Ідея національної монархії знаходила своє відображення не лише в поезії,

образотворчому мистецтві, а й в архітектурі. Разом із виникненням інтересу до

проблеми успадкування давньоруської великокнязівської влади українським

козацтвом, вірніше його гетьманами, з'являється й новий тип церкви, архі-

тектура якої виражає ідею української державності. Він дуже далекий від

полкового хрещатого собору і до певної міри протиставлений йому всією своєю

внутрішньою художньою логікою. І, тим не менше, по-своєму виразний, якщо

говорити про образне втілення закладеної в нього ідеї. Людині XVII століття,

коли вона потрапляла під склепіння Микільського собору в Києві (1690—

1696), не треба було пояснювати, які думки й настрої керували архітекто-

ром Й. Старцевим та його замовником гетьманом Мазепою. У свідомості не

лише українців, а й іноземців такі храми асоціювались із часами стародавньої

слави Києва, свідчили про колишню могутність, багатство і велич його князів,

198

Путивль. Церква святого Миколи Коза-

Охтирка. Покровський собор. 1753. цького. 1735 — 1737.

«монархів руських». Усім було відомо також, що подібні споруди мріяли

відродити, як супутні українській державності, українські «некороновані коро-

лі» князі Острозькі

І2

. Після окатоличення Острозьких будувати такі храми-

держави, храми-монархії було вже нікому. Попервах прямокутні тринефні

церкви були чужі і козацтву, бо нагадували католицькі. Але з часом проблема

укріплення й централізації влади загострювалася, настрої змінювались, і на

перший план поступово висувалась думка про власну монархію, здатну за-

хистити Україну від поневолення сусідніми державами. Поруч із архітектурни-

ми пам'ятниками козацької демократії виникають споруди, які нагадували

людям, що живуть вони на землі давніх «монархічних», вірніше великокня-

зівських, традицій, і всі їхні біди через те, що вони забули, нащадками яких

великих предків вони є. Таким нагадуванням і мали стати, на думку гетьманів

Самойловича і Мазепи, величні храми, збудовані ними у Києві, Чернігові та

Мгарі. Ці «козацькі князі» прагнуть в усьому наслідувати своїх «попередників»

з дому Рюриковичів. їхні собори

, як і Софія Київська, мали дві башти при

фасаді, прямокутний план, видовжені нефи, розмежовані хрещатими стовпами.

Після вигадливо декорованих полкових козацьких церков стіни гетьманських

соборів стають величезними нерозчленованими площинами, що справляє мону-

ментальне враження. Цільна архітектурна маса храмів дихає силою й величчю

і водночас пригнічує живу душу циклопічними масштабами. Це та величність,

що лякає і підкорює, нагадує людині про її мізерність і безпорадність.

199

Козелець. Дзвіниця собору Різдва Бого-

родиці. 1752 — 1763.

Всіхсвятська церква Святоуспенської

Печерської лаври в Києві, збудована у

1696 — 1698 pp. коштом І. Мазепи.

Елементи бароко в Хрестовоздвиженсь-

кій церкві Святоуспенської Печерської

лаври в Києві. 1811 — 1841.

Не забували будівничі й про те, що майбутня Україна має стати типовою

європейською державою.

На Київському Микільському соборі вперше на Придніпровській Україні

з'являється ордер, без якого якось обходились творці ранніх козацьких собо-

рів. Фронтони, колони, пілястри та інші елементи європейської архітектури

якщо не протиставляють його традиціям дерев'яного народного будівництва, то

все ж таки віддаляють від них на певну відстань. Це вже не народно-козачий,

а гетьманський храм, просякнутий пафосом утвердження нової державності,

духом сильної авторитарної влади

Шлях української архітектури між двома цими — ніжинським і київсь-

ким — «кам'яними Миколами» вкладається у незначний хронологічний відрі-

зок між 1668—1696 роками. Але за всю її історію не було в неї творчо про-

дуктивнішого часу. Тодішній головний носій художнього смаку і будівничий —

козацтво — став для неї добрим генієм, здатним підтримати й втілити у мате-

ріалі будь-яку нову думку. Козацтво як озброєний народ протягом майже

півстоліття не перестає бути великим художником. Воно створює низку де-

мократичних за своїм духом і водночас складних за закладеною в них суто

бароковою думкою п'ятиверхих хрещатих соборів. Біля них людина зростає

духовно, починає відчувати себе особистістю. А от перед величезними мону-

ментальними площинами київського Миколаївського собору з нею відбувалось

протилежне. Вона маліла, знеосіблювалась, і якщо в неї було бажання якось

співвіднести своє «я» з величчю втіленої в цих мурах ідеї державності, то їй

залишалося тільки злитися з натовпом собі подібних. З гетьманським храмом

200

людина спілкується лише на рівні усвідомлення себе часткою держави. Дер-

жавність завжди, навіть і тоді, коли вона втілена в образі чудової архітектурної

споруди, мислиться як щось надлюдське, надіндивідуальне, вороже відчуттю

особистої незалежності. Держава є держава. І козацька держава не становить

тут винятку. Рано чи пізно й вона висуває свої поважні права на особи-

стість.

Як бачимо, козацтво втягнуло українську культуру в діалог автократичних

і демократичних сил і таким чином наблизило її діячів до осягнення суті

боротьби, що точилася у надрах самої нації. І хоча на гребенях припливних

хвиль національно-визвольної війни вже з'являлись поети, які, подібно до

автора книги «Світ, розглянутий по частинах» (1697) Данила Братковського,

бачили й розуміли, що народ і пани — різні, неоднакові за своїми інтересами

й моральними поглядами «частини» однієї нації, література в цілому все ще

залишалась на позиціях недиференційованого моралізму, звернутого водночас

до всіх прошарків, до людини взагалі.

Та й чи могло виникнути розвинуте соціальне мислення в XVII століття,

коли представники і демократичних і автократичних поглядів ще вважали, що

всі вони роблять одне діло. Якоюсь мірою так воно й було. І той, і другий

напрямок збагачували суспільну думку, надавали їй різноманітності.

Демократичній (народній) культурі були ближчі проблеми морального

вдосконалення особистості, закони життя малих колективів. Звідси її вимога

олюднення і гуманізації історії.

Представники авторитарного напряму орудували узагальненішими катего-

201