Макаров А.М. Світло українського бароко

Подождите немного. Документ загружается.

Новгород-Сіверський. Успенський собор.

Кінець XVII — початок XVIII ст.

Суми. Воскресенська церква. 1702.

Ансамбль собору Святої Софії у Києві, сформований у 1685—1707 pp. в формах

українського бароко. Малюнок Р. Космакова, гравюра Брауна. 1846.

ріями. Такими, як народ, держава, батьківщина. В цій системі понять конкрет-

на особистість мислилась як щось дрібне, розпливчасте і непевне. її можна

було ігнорувати, приносити в жертву, розглядати як будівельний матеріал для

втілення державної ідеї.

І все ж таки козацький рух в цілому був стихійно демократичним. У біль-

шості своїй козаки виявляли ворожість до всього панського, аристократично-

го. І це мало велике значення для розвитку не лише політичної, а й художньої

думки, бо завдяки активній пропаганді козаками своїх смаків в українській

громаді встановлювалась атмосфера шанобливого ставлення до художніх

надбань широких народних мас, до їхніх давніх культурних традицій, що своїм

корінням заглиблені в язичницькі часи.

î Козацтво було великим ентузіастом всього самобутньо народного й націо-

нально яскравого в житті й мистецтві. І якщо говорити про його заслуги перед

літературою, то це стосується насамперед виявлюваного ним шанобливого

ставлення до народної мови. Вчені люди писали в ті часи різними мовами,

а «місцеву» нерідко зневажали. Доходило навіть до таких парадоксів, як

заборона тодішньої української мови на території такого центру національного

відродження, як Київська академія. Лише козацтво виявляло тоді відданість

рідній мові й справді глибоке розуміння її значення для духовного життя

народу і пропаганди національно-визвольних ідей. І тому не дивно, що в

XVII столітті на Україні ніхто не вмів користуватися багатствами української

мови так широко і вміло, як козацтво. В Ягеллонській бібліотеці в Кракові

серед паперів Кондрацького збереглися тексти українських дум. Це перші

з відомих нам записів поетичного жанру, культивованого в XVII столітті ко-

зацтвом, і що цікаво,— їх мова мало чим відрізняється від мови записів

XIX століття.

Ой од поля Килиїмського іде козак-нетяга,

Рукою махає,

Ні о чім не дбає.

Ой у його сермянина по коліна,

На нім постоли бобровії,

Онучі бавелнянії,

Напотом пищаль семип'ядная за плечима.

Аж где ся взявся татарин старий бородатий,

На двох конях за ним уганяє,

Аж до нього козак промовляє...

Роль різних прошарків населення України в розвитку національної культу-

ри ще мало вивчена. Майже нічого не знаємо ми й про козацьких поетів. Але

вже сьогодні можна сказати, що поет-козак був помітною постаттю в літера-

турному житті XVII століття. Особливо вирізнявся серед своїх колег Олек-

сандр Бучинський-Яскольд, автор героїчної поеми «Чигирин». На сторінках

цього твору йдеться, зокрема, й про собор ігуменів українських монастирів, що

відбувся з ініціативи Лазаря Варановича під час турецької навали (1677). За

своїм складом він нагадував письменницьку нараду, присвячену політичним

питанням

203

Києво-Печерська Святоуспенська лавра.

Дзвіниця церкви Різдва Богородиці на

Дальніх печерах. 1761. Архітектор

С. Ковнір.

Софійський собор у Києві. Деталь пер-

шого ярусу дзвіниці, збудованого на по-

чатку XVIII ст., за часів І. Мазепи.

Чернігів. Спасо-Преображенський со-

бор. 1036; перебудований у XVIII ст.

Трьохсвятительська церква в селі Леме-

ші Козелецького району (звідки родом

гетьман К. Розумовський). 1761. Архі-

тектор І. Григорович-Барський.

Ікона «Воздвижения Чесного Хреста». Фрагмент із зображенням співаків — козаків та

бурсаків Київського колегіуму. Кінець XVII ст.

Та святий дух святого Лазаря вже будить:

Баранович, єпископ старший, той, що ревно

Віру праву пильнує в Сіверщині, певно,

Як той лікар умілий, вже рецепти пише,

Поки болість погана пошестю скрізь дише.

Він скликає на раду розумом прехитрих.

Трьох осібно згадаю, в рівнозначних митрах:

Гізеля, що піднісся, мов Атлет, у вірі,

З Галятовським і Лежайським, що так само щирі,

Теж ігумени інші, вірні побратове,

З України всієї, спільне послушенство

Учинивши, відбувши пильно набожество,

Почали міркувати про війни причини,

За що бог світ приводить до злої руїни.

(Переклад Валерія Шевчука)

Автор ніде не згадує про свою участь у тій авторитетній нараді. Та, мабуть,

він там був, хоча його «світську» постать важко уявити собі в колі чорних ряс

письменників-ченців.

205

Це був новий людський тип у літературному середовищі. Не лише за зов-

нішністю, а й за життєвим досвідом,.думками й смаками. В одному з вір-

шів О. Бучинський-Яскольд з гордістю називає себе поетом козацтва. І з усіх

претендентів на це звання він, здається, був таки першим (не за часом, звичай-

но, а за художньою якістю творів). Поет ходив разом з козаками у походи,

брав участь у боях, писав вірші-агітки, щоб підтримати бойовий дух своїх

побратимів. Він пишається тим, що ліра його служить справедливій, визвольній

війні. «Я ті народи славлю, котрі із рабства ідуть до свободи»,— писав він

у вірші з промовистим заголовком «До скептика».

206

Йосиф Іванович (?). Розп'яття. Ікона

Частина собору Успіння Божої Матері

Пирятина із зображенням лубенського

Києво-Печерської лаври. Перебудови в полковника Леонтія Свічки. Олія. Кі-

стилі бароко XVII — XVIII ст. нець XVII ст.

До речі, українська поезія досить рано навчилася розрізняти справедливі

й загарбницькі війни. Свідчення тому — вірш з книги 1608 року «Україна,

татарами терзана...» польсько-українського поета-козака Мартина Пашковсь-

кого, де знаходимо такі рядки:

Війни — святі, як боронять свободу,

Несправедливі ж — прокляті з породу

Несправедливість — годиться відбитись

Прямо чи криво, аби вборонитись.

(Переклад Ростислава Радишевського)

В його віршах з'являється (як гадає Валерій Шевчук, під прямим впливом

«Роксоланії» С. Кленовича) і образ героя визвольної війни. Це — селянин, що

«за плугом при зброї волів поганяє». Образ такого сівача закарбувався у свідо-

мості багатьох поколінь українського народу, бо надто часто з'являвся він на

тлі нашого пейзажу.

Годилося б згадати ще про один образ, яким Мартин Пашковський збага-

тив українську поезію XVII століття. Завдяки йому тут, можливо, вперше

з'являється образ Матері-Вітчизни, яка кличе своїх синів на боротьбу з та-

тарсько-османською інтервенцією:

207

Нині ж поганець скубе мене, гонить,

Глумиться тяжко — я без оборони,

Кличу синів я: єднайтеся знову,

Матір рятуйте, о милі синове!

Те, що формування українського національного мистецтва збіглося з пану-

ванням на політичній арені козацтва, мало велике значення для всієї його

подальшої долі.

Для будь-якої культури особливо важливо, хто стояв біля її колиски, чиїми

турботами вона зводилася на ноги. В Росії подібну функцію виконувало дво-

рянство, і тому не дивно, що російська культура тривалий час (вважається, «до

Пушкіна») залишалася переважно елітарною і якщо не чужою народові (анти-

народних культур не буває!), то принаймні далекою від нього.

На Україні бачимо іншу картину, інші культурні й соціально-політичні

сили. Ще М. Гоголь вважав, що саме козацтво «накинуло свій характер і,

можна сказати, колорит на всю Україну»

І8

. Не уникнула цього впливу й ук-

раїнська культура. У XVII столітті вона була козацькою за своїм духом, ху-

дожніми смаками, панівними в ній демократичними настроями. Такою вона

залишається, по суті, й сьогодні, хоча ми, люди кінця XX століття, цього вже

не усвідомлюємо або не хочемо усвідомлювати. 'Козацький дух нашої культури

виявляється насамперед у величезній повазі українських митців до художнього

генія народних мас, у поширеній серед українців схильності до ототожнення

національного з народним, навіть з етнографічно-локальним, у мистецтві.

КРАСА БАРОКО

14 3-187

1. ЛЮБОВ ДО ПРИКРАС

Декоративність становить одну

з найприкметніших ознак українсь-

кого художнього мислення. І якби

Бароко не мало б жодних інших

заслуг перед українським мистецт-

вом, воно все одно посіло б почесне місце в його історії лише тому, що саме

йому судилося найповніше передати притаманний українському національному

характерові потяг до святковості, поетичності, смак до яскравих барв, рясного

рослинного орнаменту і, що не одразу впадає в око, відтінок легкої задуми,

ледь відчутного суму, який виникає, припустімо, у травні, коли видима краса

світу буйно розквітає і водночас швидко зникає, опадає, розвіюється. Інакше

кажучи, в українському відчутті прекрасного є ще й легке філософське за-

барвлення, що виявляється в розчуленості й сентиментальності. Побачити

Україну під час цвітіння — це значить подивуватися надмірності краси, її

урочистості. А побачити це очима українця означає ще й відчути сум з приводу

проминальності, швидкоплинності всього, що наважується цвісти й радіти

життю. Звідси — бажання утримати цю примхливу красу, наситити нею

життєвий простір.

До творчих секретів українського народу належить і вміння прикрашати

світ найпростішими, найдоступнішими, а коли йдеться про кошти, то й найде-

шевшими засобами. Українська краса демократична, і тому вона не вимагає

особливих умов для своєї реалізації. Де з'являється людина, що почуває себе

українцем, там з'являється й особливий, естетично насичений побут, бо те, що

ми називаємо «українським»,— усе те свідомо чи несвідомо прикрашене,

впорядковане, культивоване й опоетизоване. Все воно несе на собі відбиток

трудолюбства і життєрадісності. І водночас все воно — світло-печальне.

Це, звичайно, загальні міркування про декоративність як домінуючу влас-

тивість українського художнього смаку. Але якщо стати на таку точку зору, то

Бароко, яке уважно приглядалося до всього самобутнього й неповторного, не

могло не зазнати тиску з боку декоративних пристрастей української душі, не

могло не стати на Україні мистецтвом, сильно естети зо вашім, «закучерявле-

ним», сповненим всілякого вигадливого штукарства й безпосереднього замилу-

вання красою слова чи барви.

І справді, чи існували десь у тогочасній Європі друкарні, які б так рясно

прикрашали сторінки своїх видань, як це робилося в Київській та Почаївській

лаврах, у Львові та Чернігові? Декоративна пишність української книжки

XVII—XVIII століть не має аналогій ані в Росії, ані на Заході. Кожною сто-

рінкою лаврського стародруку можна милуватися як справжнім художнім

твором. Кожна нагадує вишукане мереживо, сплетене з друкарського шрифту,

орнаменту і гравірованих зображень. Під руками монастирських майстрів

друкарський набір набував подвійного значення: з одного боку, це був літера-

турний текст, а з другого — орнамент. І особливо виразно цей декоративний

Великі Сорочинці. Преображенська церква, збудована 1732 р. гетьманом України

Данилом Апостолом.

14*

211

підхід до набору стає помітним тоді, коли текст накладається на зображення

тканин і стає візерунком уже в прямому розумінні. Таку демонстрацію декора-

тивних властивостей звичайного друкарського шрифту бачимо на титулі

київського «Псалтиря» 1728 року, виконаному А. Козачковським, і на титулі

почаївського «Служебника» 1744 року, виконаному А. Гочемським ', Вишука-

ними шрифтовими візерунками заповнювали і зображувані на гравюрах прорі-

зи арок, і внутрішні площини картушів. Орнаменти з шрифтів бралися навіть

у рамки. І в цьому разі сам текст сприймався як зображення, гідне декора-

тивного оформлення. (Див., наприклад, титул до видання Нового заповіту

1731 року, виконаний А. Козачковським)

Атмосфера загального захоплення прикрасами сприяла також поширенню

на Україні декоративного віршування Бароко. Одним з різновидів такої поезії

є вірш-Протей, суть якого полягала в тому, що бралася жменька вишуканих,

урочисто-вагомих або просто красивих слів, і за допомогою їх механічного

пересування з місця на місце, з рядка в рядок, писався величезний, як гово-

рив І. Величковський, «многопремінительньїй» вірш. Зміст міг бути різний.

«Футурист XVII століття» І. Величковський подає, наприклад, релігійного

Протея:

Яко ниву рясно плоды украшают,

Тако дьву красно роды ублажают.

Ниву рясно плоды украшают яко,

ДЪву красно роды ублажают тако.

Рясно плоды украшают яко ниву,

Красно роды ублажают тако дьву.

Плоды украшают яко ниву рясно,

Роды ублажают тако дЪву красно

т.

д.

У такому ж незвичному для сучасного читача розкішному декоративному

стилі написано і перший в українській поезії зразок урбаністичної лірики. Це

ампліфікаційний

«Опис Києва» Феофана Прокоповича 1705 року:

Місто лежить у підніжжя вершин, звідки Геспер приходить,

Там, звідки Фосфор іде, в місті шум чути води.

З шумом б'ють хвилі, вода омива лише східну частину,

В західній мури, немов гори стрімкі, височать.

Тоне у водах частина, що звернена до сходу сонця,

В західній безліч стрімких гір піднімається ввись.

Міста частина, що біля ріки, бачить перше проміння,

Та ж, що останнє, лежить біля високих хребтів.

Місто, що бачить схід сонця, шумить од сусідньої річки,

Де ж сонце на захід іде, до верховин піднялось.

212

Хвилі ріки Борисфена зі сходу доходять до міста,

З заходу мури міські там захищає гора.

Бачить світанок, як місто купається в водах сусідніх,

Друга ж частина тут дня бачить гористий квартал...

(Переклад Віталія Маслюка)

Але не слід думати, ніби «протейський вірш» чи вірш ампліфікований

вживалися лише у поетичних вправах. Декоративне віршування мало й важли-

віші турботи. Громадянська поезія не завжди прагнула до «некрасовської

простоти», і не завжди її ідеалом було графоманство Дем'яна Бедного. Полі-

тична агітка XVII—XVIII століть нерідко вдягалася в гаптовані шати декора-

тивної поезїі. У курсі риторики, що його 1729 року читав у Києво-Моги-

лянській академії Ігнатій Бузановськии, знаходимо цікавий з цього погляду

зразок політичної лірики, написаний, очевидно, в часи визвольних війн Хмель-

ницького:

Непереможний Богдан, що Марс його виховав грізний,

Плем'я шляхетське розбив, з батьківських вигнав земель,

Вождь над вождями, Богдан Хмельницький, герой, переможець,

Що нечестивих панів вигнав із рідних земель,

Що розгромив їх ущент і гнав, гордовитих, до Вісли,

Світлий наш гетьман Богдан, мудрий хоробрий козак,

Мудрий, хоробрий козак, поміж козаків наймужніший,

Що нечестивий народ Бога навчив шанувать,

Бога навчив шанувать підступних, проклятих папістів,

- •

Простий і дужий козак, благословенний Богдан,

Благословенний Богдан, що ляха, мов лютого звіра,

І приручив і провчив, славний герой, наш Ахілл.

(Переклад Ірини Бетко)

Невпинне повторювання кількох слів або визначень здається читачеві

нудною тавтологією. Але якщо добре подумати, наша сучасна «поетична

публіцистика» або «громадянсько-політична лірика» мало чим відрізняється

від декоративного віршування поетів-академіків XVII—XVIII століть. Останні

були відвертішими, чеснішими і не приховували того, що у своїх Протеях

і ампліфікаціях просто смакували слова, що їм подобалися, насолоджувалися

популярними в їхній час гаслами й іменами. Наші сучасні поети роблять те

ж саме, але не наважуються це визнати і тому приховують властиву їм при-

страсть до тавтології (в даному разі — тавтології політичної) за всілякими

зовнішніми ефектами, «свіжими ходами», «оригінальними поворотами» думки

і т. п.

І це їм справді вдається. Довірливий читач не завжди помічає, що тупцю-

вання на тому ж самому (часто порожньому) місці, безконечні повторення

й варіювання загальновідомих думок або просто красивих слів — одна з най-

помітніших рис як старої, так і нової поетичної публіцистики. Часто не помі-

чають цього й самі поети, на що й вказує їм сатирична мініатюра В. Діброви,

213

надрукована в останньому номері ж. «Прапор» за 1990 рік, де пародіюються

залишки барокової тавтології в сучасній публіцистиці:

«Робітники ділянки Мандуй-Белемба заслужено відсвяткували день про-

мисловості, де їх вітали народні артисти.

Артисти з народу вітали їх промисловий день святкуванням заслуг Бе-

лемба-Мандуйської ділянки робітників.

Мандуй робітників заслужив вітання промислової ділянки. Белемба свят-

кувала артистами їх народний день.

Мандуй — день. Белемба — робітниками. Мандуй — артистів. Белемба —

промисловості. Мандуй — їх. Белемба — де народні вітання ділянками святку-

вань». І т. д. і т. п.

Читаючи цю пародію на сучасну велемовну, але часто тавтологічну за

змістом і формою публіцистику, мимоволі замислюєшся над життям і смертю

літературних прийомів. Навіть наймогутніші з них з часом зношуються, ста-

ріють, потрапляють до рук заробітчан і графоманів, а тоді вже — й на мушку

пародистів. Такий сумний момент у своїй історії переживає сьогодні декора-

тивна публіцистика, яка колись, у XVII столітті, була справжньою окрасою

української поезії і прози.

Але повернімося до часів Бароко.

Прояви загострено-декоративного смаку можна побачити і в щедро при-

крашених каплицях Трьох святителів (1578) і Боїмів (1609—1617) у Львові.

На землях Східної України існував так званий «рушниковий стиль» декору-

214

215

тонів. Ордерні елементи, властиві західноєвропейській архітектурі, з'явилися

тоді, коли Мазепі треба було продемонструвати багате й благополучне життя

України під його булавою, надати лівобережним містам західної зовнішності.

Саме таку, не лише естетичну, але й відверто політичну, функцію виконують

пишні прикраси на Великому Миколі в Києві та Вознесенському соборі в Пе-

реяславі (1695—1700). Але в мазепинських будовах залишалась ще простота

й шляхетна стриманість.

Захоплення буйною гіпертрофованою декоративністю, надмірним багат-

ством пластичного вбрання починається дещо пізніше, вже після Мазепи. Нові

собори будувалися тоді ще розкішніше, ніж колись, а стіни старих споруд

декорували із східним завзяттям. Але навіть тут, дивлячись на рясні прикраси

Брами Заборовського (1746—1748), західного фасаду (1722—1729) та північ-

ного притвору (1731 —1734) Троїцької надбрамної церкви Києво-Печерської

лаври, соковитий ліпний орнамент Преображенського собору в Мгарі (побудо-

ваний у 1684—1692 роках, декорований 1754 року), не помічаєш нічого недо-

речного, зайвого чи безглуздого.

Саме така форма найбільше й пасує символічно відтвореному тут повісту-

ванню про красу України, її щедру природу, розквіт вітчизняного садівництва

й городництва ' ' або ж — про військову славу козацтва. Цікаво також, що

багатства української землі нерідко втілювалися в образах не «класицистич-

них», тобто середземноморських, а місцевих квітів і плодів (ліпні прикраси

Мгарського, Сорочинського та інших соборів). З'являлись на стінах і зобра-

ження загальнодержавних, гетьманських і полковницьких гербів та символів

влади, окрилені головки «слав небесних», святкових гірлянд, урочистих балда-

хінів,— все це настроювало людей на роздуми про героїчне минуле, нову

українську державність, завойовану козацьким військом на полях битв (ліп-

лення дзвіниці Софійського собору).

Символічна мова прикрас використовувалась і для вираження релігійних

почуттів. Орнаментальне вбрання Брами Заборовського нагадує вкарбований

у камінь вірш, автор якого освідчується у своїй палкій любові до Бога і споді-

вається, що віра в Христа принесе йому по смерті радість вічного життя.

Декоративні прикраси вносять в архітектуру українського Бароко елемент

високої поетичності, одухотворюють її форми. Вони дуже промовисті. Іноді ри-

торичні й багатослівні. І через це архітектурну пластику деяких барокових спо-

руд України можна порівняти не з «застиглою музикою», а скоріше з грома-

дянсько-політичними або медитативними поезіями, вкарбованими в їх стіни.

2. КРИТИКИ І ВОРОГИ

БАРОКОВОГО ДЕКОРАТИВІЗМУ

Семантичність прикрас Бароко очевидна. Жодна інша доба не мала такого

ідеологічно виразного декору. Проте багатозначні прикраси Бароко свого часу

дратували людей не менше, ніж, скажімо, теперішня «метафорична поезія» тих

Невідомий художник. Превелебні отці. Розпис притвору Троїцької надбрамної церкви

Святоуспенської Печерської лаври в Києві. XVIII ст.

216

читачів, яким завжди не вистачає часу або бажання «копирсатися» у «пое-

тичних ребусах».

У XVII столітті гострим критиком надмірностей Бароко виступав Ф. Про-

копович, який, до речі, сам остаточно не звільнився від декоративного стилю

мислення й писав такі «кучеряві» вірші, як згадуваний вже «Опис Києва».

Однак іншим боком своєї душі Ф. Прокопович (людина взагалі «многопреміни-

тельна») тяжів до Едему просвітительської простоти і, забуваючи про власне

декоративне віршування, рішуче критикував твори своїх колег, зараховуючи

їх до зразків «високопарного і надутого виду красномовства». Він не говорить

конкретно, чиї вірші має на увазі, але напевно слова його можна проілюструва-

ти поезіями й П. Орлика, й П. Терлецького, й Г. Вишневського, й І. Орновсько-

го, і багатьох-багатьох інших. Одне слово, під його критику «надутого виду

красномовства» можна було «підставити» ледь не усіх тодішніх поетів України:

«Хто страждає від цієї хвороби, не скаже «зміна», а «катастрофа», не скаже

«занурився», а «його з'їдає паща моря». І справді вже жодною іншою назвою

не називатиме сонце, хіба тільки «Фебом» або «Титаном», соромитиметься

говорити «місяць», а назве його «Кінтія», і замість вода скаже «Фетіда» або

«Нептун», замість війна — «військовий плащ», замість миру вживає «тога»,

замість «хоробрий» — Геракл, замість вогонь — «Мульцібер», замість вина —

«Вакх» вживатиме завжди і всюди» '

Гостро й цікаво пише Ф. Прокопович і про «холодний стиль». На його

думку, він дається взнаки тоді, коли за гучними словами ховається байдужість,

банальні думки й дрібні переживання. Ця пошесть, до речі, гуляє й по сто-

рінках сучасної поезії, бо й сучасні поети іноді «хочуть говорити глибокодумно,

але не говорять нічого, крім порожніх слів»

Критика Прокоповича мала переважно санітарний характер. Вона захища-

ла Бароко від спритних нездар. Але іноді він заходив надто далеко і висміював

інтуїтивізм Бароко, не бачачи в ньому засобу пізнання, гідного його освіченого

часу. Тих, що шукають у словах, барвах, лініях знаки чи відблиски розуму,

вищого за людський, він вважав просто недоумками, а стиль їхнього мислення

називав курйозним: «Дуже поширеною в наш час є хвороба, яку слушно назве-

мо «курйозним стилем». У ньому багато проявів ученості, за якою особливо

впадають недоумки, очевидно, коли вони скажуть щось Дивне, незвичайне, що

переходить людські сподівання. Вони винаходять курйозні, але просто беззміс-

товні та смішні маленькі питання, як наприклад: «Чому в імені найблаженні-

шої діви або Ісуса Христа є п'ять літер? Чому так зроблено або написано?»

Самим просвітителям здавалося, що вони борються всього лише проти

догматизму й схоластики. Проте їхня критика мала непередбачувані для самих

них наслідки: скомпрометувавши стиль мислення Бароко в очах освічених

людей, вони створили таку психологічну атмосферу, яка породжувала однобо-

ку раціоналістичну освіту, прагматичну мораль, а в галузі мистецтва — норма-

тивний класицизм чи пласку дидактику, прикрашену квітами шкільної ритори-

ки. На жаль, на бароковий стиль мислення багато хто із сучасних письменни-

ків дивиться, подібно до Прокоповича, як на хитромудру ширму, за якою

полюбляють ховатися ті, в кого для написання чогось справжнього не вистачає

або життєвого досвіду, або хисту.

218

Аналізуючи недоліки своєї першої книжки у передмові до «Вибраних

творів» 1989 року, В. Дрозд висловлює думку, що виною тодішшх його невдач

була «бароковість» як «дитяча хвороба нашої прози»:

«Перша книжечка моя «Люблю сині зорі» з'явилася на полицях книгарень

наприкінці шістдесят другого року. Писав я в ній переважно не про те, що

добре знав. Я не досліджував життя, я вигадував його. Кращі твори збірки —

ті, де є хоч дещиця мого життєвого досвіду, моїх спостережень. Але і їх псує

те, що я пізніше назвав «бароковістю» стилю. Чи й справді замилування ми-

лозвучністю української мови з народження у крові кожного з нас, і маститого,

і початкуючого, але писав я тоді занадто квітчасто, неекономно. «Бароковість»,

цю дитячу хворобу нашої прози, мені доводилося не просто переживати, а вит-

руювати з себе впродовж багатьох років».

І далі письменник висловлює думку, ніби ота «бароковість» з'являється

в літературі тоді, коли письменники позбавляються можливості писати правду:

«Звичайно, винні в надмірній орнаментації прози сорокових-п'ятдесятих років

не лише письменники. Часи були складні, як ми тепер обережно мовимо,

і прозаїк як міг декорував, приховував од читача за зовнішнім оздобленням

прози, за штучним пафосом свою розгубленість перед реальним життям,

неможливість розмовляти з читачем мовою правди»

Взагалі таке розуміння Бароко як чогось несправжнього, у кращому разі —

штукарського, вигаданого, взагалі властива письменникам-реалістам. Ко-

ли І. Бунін намагався пояснити, чому йому не подобається Гоголь, він одразу

ж висував на перший план барокові риси його хисту. «...В цьому письменни-

ку,— говорив він Бахраху,— багато що не сприймаю,— його «плетіння сло-

вес», часом щось раціоналістичне (у рос. оригіналі — «головное».— А. М.),

надумане»

Суворий вирок бароковій літературі виголошується і в романі Ліни Костен-

ко «Маруся Чурай» устами супутника головної героїні, мандрівного дяка:

А я пізнав риторики, інфими.

І так скажу: душа жива не ними.

Піїти пишуть солодко, під метри.

Про три персони Божі. А слова,

слова, Марусю, видумані, мертві.

Од слів таких чманіє голова.

Піднаторіли наші віршописці,

бодай їх муха вбрикнула в колисці,—

убогі словом, мислію порочні,

у тридцять літ плішиві і старі,

вони складають віршики святочні,

а в селах ридма плачуть кобзарі.

Усе комусь щось пишуть на догоду

та чечевиці хочуть, як Ісав.

А хто напише, або написав,

Велику книгу нашого народу?!

219

Теза про хибність елітарної культури Бароко з'явилася в романі видатної

поетеси не випадково. Подібні думки неодноразово висловлювались лібералами

й демократами XIX століття, які твердили, ніби поети і художники XVII

століття бралися за свої пера і пензлі лише з користолюбних міркувань, аби

комусь догодити, просунутись по службі або просто отримати винагороду.

Багато несправедливого й навіть образливого писали про митців XVII

століття П. Куліш і М. Костомаров, але особливо суворим критиком літератури

того часу був академік М. Сумцов. Він написав монографії про Л. Барановича,

І. Гізеля, І. Галятовського й кілька окремих оглядових нарисів літературного

життя XVII ст. Його праці стали нормативними. Але біда в тому, що цей,

безперечно, видатний етнограф був досить посереднім істориком літератури.

Він навіть не приховував своєї байдужості до праць видатних письменників

XVII ст. «Його «Душі»,— пише він про містичний твір І. Галятовського,—

навіюють нестерпну нудьгу, а його «Месія» валиться з рук» '

Чи слід дивуватися після цього однобічності й поверховості оцінок М. Сум-

цова творчості того ж І. Галятовського. Як переконаний демократ, народник,

він наполегливо педалює соціальний аспект творчості, досягаючи при цьому

агітаційно-викривального ефекту шляхом вульгаризації й спрощення: «Галя-

товський не відгукувався на народні думки, прагнення й хвилювання тому, що

бачив у селянах хамову потолоч»

. Виходячи з цього спрощеного народниць-

кого розуміння літератури як дзеркала соціальних антагонізмів, Сумцов ство-

рює такий узагальнений образ письменника XVII ст.:

«Народ, що витримав тягар важкої боротьби за свою національну само-

бутність і економічну незалежність від польських панів... жив повноцінним

героїчним життям. Але ніщо не збентежило, не схвилювало душі київського

вченого казнодія Галятовського. Грізні й знаменні події пройшли повз нього,

не зачепивши ані його розуму, ані його почуттів, засушених позбавленою

життя школою... У той час, коли вирішувалась доля українського народу...

Галятовський був стурбований проблемою, чи прийматимуть мерці їжу в май-

бутньому житті...»

і т. д. і т. п.

Такої ж думки М. Сумцов і про твори Л. Барановича. Для нього він не

письменник, а просто базіка. Всі його проповіді, запевняє «дослідник»,—

«пустой набор слов, пересыпание из пустого в порожнее», «благочестивое

пустоглаголание» .

Створений M. Костомаровим, П. Кулішем і М. Сумцовим міф про полі-

тичну глухоту й безмежний егоїзм письменників-клерикалів охоче варіювали

їхні учні й однодумці. Навіть такий вдумливий дослідник української старови-

ни, як О. Левицький, не втримався від пафосно-викривальних фраз: «...Друга

половина XVII ст., а потім і все XVII ст., за дуже нечисленними винятками,

позначається, навпаки, дивовижною злиденністю й убогістю наукової думки,

натхненного слова, поетичного почуття. Країна зазнає величезних криз; у ній

відбуваються безприкладні події, що сколихнули суспільне життя до самих

основ і покликали з глибини народної думки й почуття могутній струмінь

поетичної творчості,— а малоросійські книжники й «піїти» не відгукуються на

це жодним живим словом...»

Те ж саме протиставлення самовідданих кобзарів і продажних «пії-

220

Барокове оформлення календаря. Гравюра на дереві. XVIII ст.