Онуфрієнко Г.С. Риторика

Подождите немного. Документ загружается.

Р и т о р и к а 561

-------------------------------------------------------------------------------------------------------------

трибуні тощо. Етика оратора, теорію якої розробив відомий філолог

М.М.Бахтін, включає в себе відповідальність за мовленнєвий вчинок.

Етична риторика ґрунтується на основоположних, ключових

загальнолюдських цінностях – моральних вимогах і заборонах, які

конкретизуються відносно особливостей ораторської діяльності.

“Золоте правило” оратора – “не зашкодь іншому словом”.

Етнолінгвістика – розділ мовознавства, що вивчає мову у її

співвідношенні з культурою, взаємодію мовних етнокультурних і

етнопсихологічних чинників у функціонуванні, еволюції мови та в

процесах міжкультурної комунікації.

Інверсія – зміна звичайного (нормального) порядку слів у

реченні з метою виділення тих чи інших його членів, передачі

відтінків думки; порушення звичайного порядку слів, зумовлене

логічними, стилістичними або ритмічними вимогами.

Індукція – логічний умовивід, при якому на підставі знання про

окреме робиться висновок про загальне; метод пізнання, який є

протилежним дедукції.

Інтерв’ю – жанр публіцистики, бесіда у формі запитань

журналіста та відповідей громадського діяча, письменника, вченого

для відбиття в пресі, на радіо, телебаченні.

Інтонація – певний ритмомелодійний лад мовлення, який

виявляється в підвищенні або пониженні тону при вимові для

надання змістової або емоційної виразності.

Квінтесенція – основа, сутність чогось, найголовніше.

Кінесика – 1) сукупність кінематичних жестів, мімічних та

пантомімічних рухів, що передають певні значення і входять у

комунікацію як невербальні; 2) наука про мову жестів.

Класична риторика – вчення, що сформувалося в Давній

Греції та знайшло розвиток у Давньому Римі, а також пізніше в

країнах Європи й викладалося в навчальних закладах.

Кліше – мовний стереотип, штамп, готовий зворот, стандарт,

який легко використовується за відповідних умов комунікації, а тому

й полегшує сприймання.

Компіляція – несамостійна, неоригінальна літературна чи

наукова робота, яка побудована на використанні чужих творів,

думок, досліджень.

Комунікативістика – наука, що вивчає системи засобів і

гуманітарних функцій масових інформаційних зв‘язків, що

здійснюються на різних етапах цивілізації за допомогою різних

мов, а також невербальних засобів.

Комунікативна мета – мета взаєморозуміння (щоб тебе

почули й зрозуміли); завдання впливу (щоб тебе слухали);

завдання продовження спілкування (щоб тобі відповіли).

562 Г.С.О н у ф р і є н к о

-------------------------------------------------------------------------------------------------------------

Комунікація – обмін знаковими повідомленнями,

інформацією в різноманітних процесах спілкування.

Контекст – відносно завершений за змістом уривок тексту

або усної промови, у межах якого найточніше й найконкретніше

виявляються смисл та значення окремого слова, виразу, фрази,

сукупності фраз, що входять до нього.

Красномовство – майстерність усного мовлення, здатність

говорити яскраво, переконливо, цікаво, виразно, що досягається в

процесі спеціального навчання і тривалого процесу

самовдосконалення.

Логічний наголос – наголос, який характеризує смислове

навантаження компонентів судження.

Логографи – 1) автори перших давньогрецьких писань

історичного характеру – попередників історичних праць.

Обробляли місцеві усні перекази, легенди, хроніки тощо й

викладали їх у формі прозаїчної розповіді; 2) оратори-укладачі

текстів судових промов на замовлення клієнта.

Мáксима – формула, що виражає якусь моральну вимогу,

логічний та етичний принцип, норму поведінки.

Метод – 1) спосіб пізнання дійсності та її відтворення в

мисленні; 2) спосіб, прийом або система прийомів для досягнення

певної мети, результатів у пізнанні й на практиці, для виконання

певної операції.

Міміка – 1) рухи м’язів обличчя людини відповідно до її

почуттів чи настрою; 2) мистецтво (уміння) виражати думки й

почуття, створювати образи за допомогою рухів рук, обличчя тощо.

Мовлення – процес використання людиною мови для

спілкування з іншими людьми. Мовлення не існує відірвано від

мови. Воно здійснюється певною мовою (українська, російська,

англійська тощо) з дотриманням законів і правил цієї мови.

Мовлення буває усним і писемним. Усне мовлення може

здійснюватись у діалогічній та монологічній формах. Крім того,

розрізняють зовнішнє й внутрішнє мовлення. До зовнішніх видів

мовлення належать усі різновиди усного й писемного мовлення.

Мовлення внутрішнє – різновид мовленнєвої діяльності, що

виступає в ролі механізму мовного мислення. “Внутрішнє

мовлення – це живий процес народження думки в слові”

(Л.Виготський). Мовлення внутрішнє існує у формі беззвучного,

структурно згорнутого говоріння (мовлення про себе).

Монолог – мовлення однієї людини на широкий загал або

самій собі; промова має форму монологу, але за деяких ситуацій

(дискусія, полеміка) він (монолог) є частиною діалогу (полілогу).

Р и т о р и к а 563

-------------------------------------------------------------------------------------------------------------

Невербальні засоби спілкування – немовні засоби

спілкування (погляд, міміка, жести, усмішка, інтонація, тон і тембр

голосу, дикція).

Обґрунтування – процедура наведення тих переконливих

арґументів або доказів, через які треба прийняти якесь твердження

або концепцію.

Окулесіка – наука про мову очей як невербальний засіб

спілкування, про смисли, що виражаються та передаються очима,

про візуальну поведінку людей під час спілкування.

Омонімія – властивість мовних виразів мати декілька значень

або виражати декілька понять, ніяк не пов’язаних між собою.

Оперативна пам’ять – особливий вид пам’яті,

функціонування якого побудовано на сполученні інформації, що

надходить із довгочасної і короткочасної пам’яті при розв’язанні

певного завдання. Оперативна пам’ять відіграє важливу роль у

діяльності слідчого, дізнавача, оператора, зокрема пілота та

авіадиспетчера.

Оратор – особа, яка виголошує на широкий загал промову,

володіє майстерністю публічного виступу.

Ораторія – розділи загальної та прикладної риторики, які

вивчають теорію і практику ефективної публічної промови.

Ораторське мистецтво мовця – володіння живим, усним

словом як ефективним засобом багатоманітного й

різноспрямованого впливу на слухачів. Ґрунтується на культурі

мислення, глибокому знанні певного матеріалу, усвідомленні

досвіду ораторів минулого й сучасності, досконалому володінні

літературною мовою, немовними аспектами лекторського

мистецтва, культурою спілкування.

Паралінгвістика – наука про звукові коди невербальної

комунікації.

Перлокуція – вплив мовлення на думки й почуття і внаслідок

цього вплив на справи та вчинки опонента.

Плеоназм – багатослів‘я, лексична надлишковість;

стилістичний зворот мови з однозначними словами, які нібито

зайві, а насправді є компонентом художнього засобу.

Проксеміка – наука про комунікаційний простір, його

структуру та функції.

Резюме – короткий висновок з основними положеннями

доповіді, промови, наукової праці, дискусії.

Репліка – коротке зауваження, відповідь у діалозі.

Риторика – одна з класичних гуманітарних дисциплін,

лінгвокультурологічна наука ефективного переконливого

спілкування, мистецтво красномовства.

564 Г.С.О н у ф р і є н к о

-------------------------------------------------------------------------------------------------------------

Риторичне запитання – запитання, яке або взагалі не

потребує відповіді, або відповідь міститься в самому запитанні, або

відповідь дасть оратор у своїй промові.

Риторичний канон – розділ загальної риторики, який вивчає

риторичну формулу, систему законів риторики, норм і правил

спілкування.

Риторичні (стилістичні) фігури – конструкції, що сприяють

виразності промови: анафора (повторення однакового слова на

початку речень), епіфора (повторення однакового слова у кінці

речень), паралелізм, антитеза (зіставлення протилежних

явищ), градація (розподіл однорідних понять, предметів за

ступенем якості або кількості), інверсія, умовчування, риторичні

запитання, звертання тощо.

Сентенція – вислів, узагальнення морально-повчального

змісту, коротке напучення.

Софізм – навмисно хибно розроблений умовивід, який містить

сховану логічну помилку та має видимість істинного; це особливий

прийом інтелектуального шахрайства, спроба видати неправду за

істину й тим самим ввести в оману.

Софіст – 1) у Стародавній Греції розумна, винахідлива

людина; платний вчитель математики, мудрості й красномовства;

2) людина, яка вдається до софістики.

Софістика – 1) вчення давньогрецьких софістів; 2) свідоме

застосування у спорі й доведенні софізмів; 3) словесні хитрощі, що

вводять в оману.

Соціоніка – наука, яка дає поради щодо вдалого поєднання

різних типів людей у групи для взаємодії та спілкування.

Спілкування – сукупність зв‘язків і взаємодій людей,

суспільств, суб‘єктів (класів, груп, особистостей), у яких

відбувається обмін досвідом, уміннями, інформацією, навичками,

результатами діяльності.

Спір – словесне змагання; обговорення чого-небудь двома або

кількома особами, в якому кожна зі сторін обстоює свою думку,

свою правоту; суперечка. Основні різновиди спору: дискусія – спір,

спрямований на з’ясування, зіставлення різних точок зору, пошук і

досягнення певного ступеня згоди між учасниками, спільного

рішення стосовно теми дискусії; диспут – спір, спрямований на

дослідження, зіставлення й оцінку суперечливих суджень для

досягнення єдиної дупки, спільного рішення; полеміка – спір,

спрямований на захист і утвердження власної точки зору через

спростування думки супротивника, на перемогу над супротивником;

дебати – спір, спрямований на обмін думками з певних питань.

Р и т о р и к а 565

-------------------------------------------------------------------------------------------------------------

Судове красномовство – різновид публічного мовлення,

майстерність судових промов (прокурора, адвоката та ін.).

Тавтологія – функційно не виправдане повторення близьких

за значенням слів, зворотів, що призводять до багатослів’я,

надмірності, дратує слухачів “затягуванням часу”, мовною

“жувачкою”.

Такт (тактовність) – почуття міри, що підказує людині

найделікатнішу лінію поведінки по відношенню до когось, чогось;

уміння особи вести себе належним чином, відповідно до правил

пристойності, виявляючи повагу до інших і зберігаючи почуття

власної гідності.

Теза – один з елементів доказу; положення, істинність якого

обґрунтовується в доказі; коротко сформульоване положення

підготовленої доповіді, виступу.

Фасцинація – зачаровування мовленим словом.

Хронеміка – наука про час комунікації, його структурні,

семантичні та культурні функції.

Ясність мовлення – його доступність адресату, його

точність, чіткість, стислість, лаконічність.

566 Г.С.О н у ф р і є н к о

-------------------------------------------------------------------------------------------------------------

7.2. Покажчик власних імен

Арістотель (384-322 до н.е.) – давньогрецький філософ,

засновник перипатетичної школи, оратор, творець логіки як науки.

Вихователь Олександра Македонського. Основні твори: логічний

звід “Органон”, “Метафізика”, “Етика”, “Риторика”, “Поетика”.

Балтасар Грасіан-і-Моралес (1601-1658) – іспанський

письменник і мораліст. Автор зводу правил життєвої мудрості

“Кишеньковий оракул”, який перекладено європейськими мовами.

Баранович Лазар (бл. 1620-1693) – український церковно-

політичний діяч, письменник; викладач, у 1650-1657 рр.– ректор

Києво-Братської колегії. Організатор друкарні у Новгород-

Сіверському (1674). Автор казань віршів, полемічно-

богословських трактатів (“Меч духовний”, “Труби словес

проповідних”) на захист православ’я та соціальної гармонії; збірки

віршів “Лютні Аполлона” (польською мовою) із закликом

слов’янських країн до спільної антитурецької боротьби. Прихильник

возз’єднання України з Росією.

Бердяєв Микола Олександрович (1874-1948) – російський

філософ, засновник так званого нового християнства. Основні твори:

“Смисл творчості”, “Світогляд Достоєвського”, “Філософія

свободного духу” (у 2-х т.), “Російська ідея”, “Самосвідомість”.

Бернс Роберт (1759-1796) – шотландський поет; автор

самобутньої поезії про труд, народ, свободу, щиру любов і дружбу.

Бєлінський Віссаріон Григорович (1811-1848) – російський

філософ-матеріаліст, літературний критик і публіцист,

революційний демократ. Розробив засади реалістичної естетики й

літературної критики, підтримував прогресивні тенденції у

творчості українських письменників Г.Квітки-Основ’яненка,

Є.Гребінки, І.Котляревського.

Брокгауз Ф.А. (1772-1823) – засновник німецької видавничої

фірми “Brockhaus F.A., GmbH” (1805) в Амстердамі.

Валері Поль (1871-1945) – французький поет, автор

філософської лірики.

Вересаєв Вікентій Вікентійович [псевдонім Смидовича]

(1867-1945) –російський письменник, автор повістей про

інтелігенцію на рубежі ХІХ-ХХ ст.(“Без дороги”, “Записки лікаря”),

критико-філософських творів про Ф.Достоєвського, Л.Толстого,

документальних праць про О.Пушкіна, М.Гоголя.

Р и т о р и к а 567

-------------------------------------------------------------------------------------------------------------

Вовенарг Люк де Клап’є (1715-1747) – французький

письменник, автор “Максимів”.

Вольтер [псевдонім Франсуа Марі Аруе] (1694-1778) –

французький письменник, філософ-просвітитель, історик, твори

якого мали великий вплив на українську й російську громадську та

літературну думку. Всебічна творчість, сповнена ідеями

раціоналізму, віротерпимості й гуманізму, була скерована проти

релігійного фанатизму та порушення прав людини: філософські

повісті (“Кандід, або Оптимізм”), трагедії (“Брут”, “Танкред”),

епопеї, історичні та філософські твори (“Філософські листи”,

“Філософський словник”), публіцистика, (“Листи про англійців”,

“Трактат про віротерпимість”).

Гайдеґґер Мартін (1889-1976) – німецький філософ, який

вплинув на розвиток філософії ХХ ст.

Галятовський Йоаникій (?–12.01.1688, Чернігів) –

український письменник, політичний і церковний діяч, оратор. З

1657 р. – ректор Києво-Могилянської академії. Автор збірки

проповідей “Ключъ разумънія…”, полемічно-публіцистичних

трактатів, першого друкованого підручника з риторики (1659).

Геґель Георг Вільгельм Фрідріх (1770-1831) – німецький

філософ, який на об’єктивно-ідеалістичних засадах створив теорію

діалектики. Основні праці: “Феноменологія духу”, “Наука логіки”,

“Енциклопедія філософських наук”, “Основи філософії права”.

Гельвецій Клод Адріан (1715-1771) – французький філософ;

стверджував, що світ є матеріальним і безкінечним у просторі й

часі, мислення й почуття - якості матерії. Основні праці: “Про

розум”, “Про людину”.

Гоголь Микола Васильович (1809-1852) – український і

російський письменник, який рішуче вплинув своїми творами на

утвердження гуманістичних та демократичних принципів у

літературі. Автор творів: “Вечори на хуторі поблизу Диканьки”,

збірок повістей “Миргород”, “Арабески”, поеми “Мертві душі”.

Горгій (бл. 480 – бл. 380 до н.е.) – давньогрецький оратор,

учень Лісія, представник софістського напрямку в ораторському

мистецтві.

Гумбольдт Вільгельм (1761-1835) – німецький філософ,

мовознавець, державний діяч, дипломат, почесний член

Петербурзької АН (1832). Реформатор гімназичної освіти в Прусії,

заснував 1809 р. Берлінський університет. Видатний представник

німецького гуманізму, друг Й.Гете, Ф.Шіллера.

Ґернет Михайло Миколайович (1874-1953) – доктор

568 Г.С.О н у ф р і є н к о

-------------------------------------------------------------------------------------------------------------

юридичних наук, заслужений діяч науки Росії, професор, автор

багатьох наукових праць з кримінального права, кримінології,

кримінальної статистики, пенітенціарії. Закінчив у 1897 р. із золотою

медаллю юридичний факультет Московського університету. Автор

монографій: “Соціальні фактори злочинності” (1905),

“Дітовбивство” (1911), “Смертна кара” (1913), “Злочин і боротьба з

ним у зв’язку з еволюцією суспільства” (1916), “Моральна

статистика” (1922), “Злочинний світ Москви” (1923), “Злочинність і

самогубство під час війни та після неї” (1927), “Злочинність за

кордоном і в СРСР” (1931) та капітальної праці “Історія царської

тюрми” (1951-1956.– Т.1-5).

Ґете Йоган Вольфганґ (1749-1832) – німецький письменник,

основоположник німецької літератури нового часу, мислитель,

почесний член Петербурзької АН. Його творчість відбила

найважливіші тенденції й протиріччя епохи. У трагедії

“Фауст” втілив пошук сенсу життя, знайшовши його в діяннях.

Ґізель Інокентій (бл. 1600 – 1683) – український освітній,

громадський і церковний діяч, ректор Києво-Могилянської академії

(1646-1656), архімандрит Києво-Печерської лаври; автор

філософської праці “Opus totus philosophial” (“Твір про всю

філософію”). Гіпотетично – автор “Синопсису” (1674).

Декарт Рене (1596-1650) – французький філософ, математик,

фізик, фізіолог. У вченні про пізнання – родоначальник раціоналізму

й прихильник учення про вроджені ідеї. Основні праці: “Роздуми про

метод…”, “Геометрія”, “Начала філософії”.

Демокрит (бл. 470 / 460 – 370/360 до н.е.) – давньогрецький

філософ, оратор, один із засновників античної атомістики. Автор

п’ятдесяти трактатів.

Демосфен (бл. 384 – 322 до н.е.) – видатний давньогрецький

оратор і політичний діяч, лідер демократичного антимакедонського

угрупування. Автор взірцевої політичної промови “Про вінок”,

промови “Філіппіки” (проти короля Македонії Філіппа ІІ).

Есхін (бл. 390 – 314 до н.е.) – афінський оратор, супротивник

Демосфена.

Засулич Віра Іванівна (1849-1919) – діяч російського

революційного руху. З 1868 р. – у народництві; 1878 р. вчинила

замах на життя петербурзького градоначальника Трепова, була

виправдана судом присяжних.

Зеленецький Костянтин Петрович (1802-1858) – професор

Рішельєвського ліцею в Одесі, автор багатьох статей з питань

філософії, логіки, естетики, словесності, риторичної праці

Р и т о р и к а 569

-------------------------------------------------------------------------------------------------------------

“Дослідження про риторику” (1846), магістерської дисертації

“Дослідження значення побудови й розвитку слова людського і

додаток цього дослідження до мови російської”.

Іларіон (ХІ ст.) – давньоруський письменник, перший

Київський митрополит (з 1051 р.) Автор видатної проповіді “Слово

о законе і благодаті” (1037-1050), у якій з патріотичних позицій

оцінив діяльність давньоруських князів та міжнародну роль

Київської Русі. Талановитий оратор.

Ісократ (436-338 до н.е.) – афінський оратор, публіцист, учень

софістів. Засновник першого навчального закладу, який готував

ораторів-професіоналів (Афіни). Автор численних памфлетів-промов,

представник урочистого красномовства. Ісократівська теорія

композиції ораторського твору: 1) вступ як привертання уваги

слухачів; 2) переконливий виклад предмету виступу; 3) спростування

аргументів опонента й виклад власних; 4) заключна частина як

підбиття підсумків.

Карамзін Микола Михайлович (1766-1826) – історик,

письменник, почесний член Петербурзької АН. Автор “Історії

держави Російської” (у 2-х т.), основоположник російського

сентименталізму.

Карнегі Дейл (1888 – 1955) – американський психолог,

першим відкрив у Нью-Йорку курси ораторського мистецтва для

бізнесменів. Автор книжок: “Ораторське мистецтво та його вплив

на людей у бізнесі”, “Як здобувати друзів і впливати на людей”

тощо.

Квінтіліан Марк Фабій (бл. 35 – бл. 96.) – видатний

давньоримський оратор і теоретик ораторського мистецтва, педагог.

Основний трактат “Настанови в ораторському мистецтві” (бл.94; 12

книжок) – найбільш докладний курс (він зберігся

до наших днів) античної риторики з екскурсом в історію грецької та

римської літератури. Перший учитель риторики, що одержав у Римі

державне утримання.

Ключевський Василь Йосипович (1841-1911) – історик,

академік, почесний академік Петербурзької АН. Основні праці:

“Курс російської історії”, “Боярська дума Давньої Русі”,

дослідження з історії кріпосного права, фінансів, історіографії.

Коні Анатолій Федорович (1844-1927) – російський юрист,

громадський діяч, видатний судовий оратор, почесний академік

Петербурзької АН, автор нарисів і спогадів “На життєвому

шляху” (у 5-ти т.). Як голова суду, пов’язав своє ім’я з одним

із найвідоміших політичних процесів того часу – процесом Віри

570 Г.С.О н у ф р і є н к о

-------------------------------------------------------------------------------------------------------------

Засулич. За архівними даними, майже 150 разів обирався почесним

членом юридичних, медичних, філологічних та інших товариств.

Конфуцій (латинізована форма імені Кун Фуцзи, Кунцзи)

(бл. 551 – 479 до н.е.) – китайський мислитель, мудрець, засновник

конфуціанства, автор “Книги пісень”, своєрідної енциклопедії

народних і ритуальних пісень, та “Бесід і суджень”.

Кошанський Микола Федорович (1781-1831) – професор

російської та латинської словесності у Царськосельському ліцеї,

учитель “сонця російської поезії” – О.С. Пушкіна, автор популярних у

ХІХ ст. загальної і прикладної риторики (1832).

Ксенофонт Афінський (бл.430-355 / 354 до н.е.) –

давньогрецький письменник, історик, полководець, учень Сократа.

Автор “Спогадів про Сократа”. Основний історичний твір –

“Грецька історія” (у 7 кн.).

Куліш Микола Гурійович (1892-1937) – український

драматург. Його п’єси (“97”, “Комуна в степу”, “Прощавай, село!”),

комедія “Мина Мазайло” в основному присвячені соціальним

процесам післяреволюційного періоду на селі. Репресований.

Реабілітований посмертно.

Лабрюйєр Жан де (1645-1696) – французький письменник,

майстер афористичної публіцистики, автор відомої книги “Характери,

або натури нашого століття”.

Лейбніц Готфрид Вільгельм (1646-1716) – німецький

філософ, математик, фізик, мовознавець. Один із основоположників

математичної логіки. Критеріями істинності людських знань

вважав ясність, чіткість і непротирічність умовиводів.

Леонардо да Вінчі (1452-1519) – італійський художник,

архітектор, учений, інженер. Зробив численні відкриття, проекти,

експериментальні дослідження в математиці, природничих науках,

механіці. Створив образ людини за гуманістичними ідеалами

Високого Відродження.

Лихачов Дмитро Сергійович (1906-1999) – видатний

літературознавець, культуролог, громадський діяч, академік

АН СРСР та РАН. У 1928-1932 рр. був репресований.

Фундаментальні дослідження присвячені російській культурі, її

традиціям, проблемам текстології. Лауреат багатьох державних

премій.

Лісій (435 – 380 до н.е.) – видатний судовий оратор, ім’я якого

включене до списку 10 найкращих давніх ораторів, афінський

логограф. Автор 200 промов, написаних на замовлення, які є

взірцем грецької прози й ораторського мистецтва. Особливість