Гончарук П.С. Історія України з найдавніших часів до початку ХХ століття

Подождите немного. Документ загружается.

Давня історія України. Київська Русь 21

капей, Херсонес, Феодосію, Фанагорію та інші міста. Як зазначав Пла-

тон (грецький історик), греки обсіли Чорне море “неначе жаби ставок”.

Греки привезли з собою полісну модель суспільного устрою.

Вона поєднувала життя міста і навколишніх земель і робила міста-

держави самодостатніми, життєздатними. Грецькі міста-держави

були рабовласницькими республіками, мали законодавчу і виконав-

чу владу. Громадяни полісів мали широкі права (за винятком рабів,

жінок та іноземців). Одночасно з республіканським ладом виникає і

монархічна форма правління – Боспорське царство (на Керченсько-

му та Таманському півостровах) – 480 р. до н.е.

Протягом тисячолітнього існування Причорноморських міст-

держав виділяється два періоди в їх історії – грецький (друга поло-

вина VII – середина I ст. до н.е.) та римський (I ст. н.е. – середина

IV ст. н.е.).

Характерними рисами грецького періоду були:

• виникнення міст-держав та Боспорського царства;

• тісні зв’язки з материковою Грецією;

• переважання елліністичних традицій та культури;

• активна урбанізація.

Римський період відзначався:

• прогресуючою втратою полісами політичної незалежно-

сті;

• нестабільністю внутрішнього та зовнішнього розвитку;

• переорієнтацією держав Північного Причорномор’я на

Римську імперію;

• вторгненням кочових племен і занепадом економіки та ку-

льтури.

При роздумах над сторінками історії причорноморських анти-

чних міст звертаєш увагу на розвиток їх побуту, культури, освіти та

науки, мистецтва, філософського світобачення. Зокрема, забудова

міст враховувала одночасне підведення водопостачання, спору-

дження каналізаційних систем, створення приміщень для театраль-

них вистав, спортивних занять та здійснення релігійних обрядів.

Для населення античних міст були притаманні писемність, по-

чаткова освіта (читання, письмо, лічба), вивчення риторики, оволо-

діння музикою. В особливій пошані були історія та філософія, фіз-

Розділ І. 22

культура та фізичні змагання. Всі ці переваги не могли не впливати

на розвиток культури місцевого населення подніпровського краю.

Отже, тисячолітня історія античної цивілізації у Північному

Причорномор’ї позначилася перенесенням полісної системи управ-

ління на місцеві народи, прогресом в Українських землях технології

землеробства, ремесла та товарно-грошевих відносин, поширенням

на Подніпровщині досвіду та здобутків високорозвинутої на ті часи

античної культури.

VI. Запитання та завдання

?

1. Що ви знаєте про основні формаційні етапи розвитку перві-

сної людини?

2. Дайте характеристику трипільської культури.

3. Що ви знаєте про кіммерійців, скіфів та сарматів?

4. Яку роль в житті подніпровського населення відіграли гре-

цькі міста-держави?

VII. Джерела та література

1. Грушевський М.С. Ілюстрована історія України. – К., 1990. – С. 11.

2. Там само. – С. 11–12.

3. Археология Украинской ССР: В трех томах. – К., 1985. – Т. 1;

Бойко О.Д. Історія України. – К., 2002; Борисенко В.Й. Курс Української

історії. – К., 1998; Грушевський М.С. Ілюстрована історія України. – К.,

1990; його ж: Історія України-Русі: В 11 томах. – К., 1991–1996; його ж.

Очерк истории украинского народа. – 2-е изд. – К., 1991; Дорошенко Д.І.

Нарис історії України: В 2-х т. – Т. 1. – К., 1991; Винокур І., Трубчані-

нов С. Давня і середньовічна історія України. – К., 1996; Єфименко А.Я.

История украинского народа. – К., 1990; Історія Русів / український пере-

клад І. Драча. – К., 1991; Історія України: Курс лекцій. У 2-х кн. – К.,

1991. – Кн. 1. Від найдавніших часів до кінця XIX ст.; Історія України / За

редакцією В.М.Смолія. – К., 2001; Історія України. Нове бачення: В 2-х т. –

К., 1995–1996. – Т. 1. – К., 1995; История Украинской ССР: В 10-ти т. – К.,

1981–1985; Крип’якевич І.П. Історія України. – Львів, 1990; Литвин В.М.,

Мордвінцев В.М., Слюсаренко А.Г. Історія України. – К., 2002; Полонсь-

ка-Василенко Н.В. Історія України: В 2-х т. – К., 1992; Субтельний О.

Україна. Історія. – К., 1993; Терещенко Ю.І., Курило В.М. Історія Украї-

ни. – К., 1995; Трипільська культура на Україні. – Т. 1. – К., 1926; Т. 2,

1940.

Давня історія України. Київська Русь 23

4. Березанська С.С., Отрощенко В.В., Чередніченко Н.Н., Шара-

футдінов І.М. Культура епохи бронзи на території України. – К., 1986;

Винокур І., Трубчанінов С. Давня і середньовічна історія України. – К.,

1996; Даниленко В. Н. Енеоліт України. – К., 1974; Залізняк Л. Нариси

стародавньої історії України. – К., 1994; Ильинская В.А., Тереножкин

А.И. Скифия VII–IV вв. до н.э. – К., 1963; Лапшин В.В. Греческая коло-

низация северного Причерноморья. – К., 1966; Смирнов К.Ф. Савроматы.

– М., 1964; Тереножкин А.И. Киммерийцы. – К., 1976; Чмихов М.О., Крав-

ченко Н.М., Черняков І.Т. Археологія та стародавня історія України. – К.,

1992; Щербаківський В.М. Формація української нації. – Прага, 1940; Ка-

деев В.И. Херсонес Таврический в первых веках нашей эры. – Х., 1981;

Мурзин В.Ю., Павленко Ю.В. Формирование раннеклассового общества

на территории Украины. – К., 1989.

4 а. Білик І. І. Меч Арея: Роман. – К., 1972. – 438 с.; Владко В.М.

Нащадки скіфів: Роман. – К., 1962 – 576 с.; Леонтович Р. Звенислава:

оповідання з української старовини. – Львів, 1936. – 128 с.; Лотоцький А.

Наїзд обрів: Повість з VII ст. – Рогатин, 1923. – 172 с.; Малик В. Князь

Кий: Роман. – К., 1982. – 270 с.; Микитан Т. Поклик серця: Повість // Те-

одор Микитан. Крізь бурі: історичні повісті. – Львів, 1976. – С. 131–319;

Міщенко Д.О. Синьоока Тивер: Роман., 1983. – 431 с.; його ж: Лихі літа

ойкумени: Історичний роман. – К., 1985. – 464 с.; його ж: Розплата: Істо-

ричний роман. – К., 1987. – 383 с.; його ж: Сіверяни: Роман. – К., 1959. –

331 с.; Чемерис В. Ольвія: Роман. – К., 1983. – 362 с.

5. Винокур І., Трубчанінов С. Давня і середньовічна історія Украї-

ни. – К., 1996. – С. 5.

6. Борисенко В.І. Курс української історії. – К., 1996. – С. 5.

7. Винокур І., Трубчанінов С. Названа праця. – С. 5.

8. Бойко О.Д. Історія України. – К., 2003. – С. 10–11.

9. Винокур І., Трубчанінов С. Названа праця. – С. 9–11.

10. Борисенко В.Й. Названа праця. – С. 6.

11. Бойко О.Д. Названа праця. – С. 11.

12. Литвин В.М., Мордвінцев В.М., Слюсаренко А.Г. Історія Укра-

їни. – К., 2002. – С. 18.

13. Там само. – С. 19.

14. Грушевський С.М. Ілюстрована історія України. – К., 1990. –

С. 17–18.

15. Борисенко В.Й. Названа праця – С. 9.

16. Винокур І., Трубчанінов С. Названа праця. – С. 33–35.

17. Бойко О.Д. Названа праця. – С. 20–21.

Розділ І. 24

18. Там само. – С. 23.

19. Толочко П.П. Формування і розвиток первіснообщинного ладу на

території України// Історія України: Курс лекцій у двох книгах. – К., 1991. –

С. 16.

20. Там само. – С. 16.

21. Детальніше про кіммерійців див.: Тереножкин А.И. Киммерий-

цы. – К., 1976.

22. Про скіфів, їх побут, культуру, виробничу діяльність та основи

державності див.: Ильинская В.А., Тереножкин А.И. Скифия VII–IV вв. до

н.э. – К., 1963.

23. Грушевський С.М. Ілюстрована історія України. –К., 1990. –

С. 26–29.

24. Толочко П.П. Названа праця. – С. 19.

25. Бойко О.Д. Історія України. Посібник. – К., 2003. – С. 27-28;

26. Чмихов М.О., Кравченко Н.М., Черняхов І.Т. Археологія та ста-

родавня історія України. Курс лекцій. – К., 1992. – С. 214.

27. Толочко П.П. Названа праця. – С. 20.

28. Бойко О.Д. Названа праця. – С. 29.

29. Там само. – С. 29–30.

Давня історія України. Київська Русь 25

Лекція № 2. Східні слов'яни

ПЛАН ВИКЛАДУ:

1. Загальні зауваження.

2. Епоха великого переселення народів та східні слов’яни.

3. Першопочатки українства.

4. Руська земля.

5. Християнізація праукраїнських земель; взаємозв’язки з

кочівниками та скандинавами.

6. Запитання та завдання.

7. Джерела та література.

І. Загальні зауваження

Порушена проблема складна і неоднозначна. Трактувати її

важко, оскільки джерел з історії східних слов’ян до нас дійшло ма-

ло, а гіпотез, домислів та різнобічних наукових висновків історич-

ною наукою зроблено чимало.

У зв’язку з цим для висвітлення лекційного матеріалу добира-

лися письмові, лінгвістичні та археологічні джерела (наприклад,

готського історика Йордана "Гетика", візантійського автора Проко-

пія Кесарійського "Війна з готами", давньоруського літописця Не-

стора "Повість минулих літ" та ін.)

, а також висновки з наукових

праць Т.Н.Алєксєєвої, В.Д.Барана, М.Ю.Брайчевського, Є.В.Мак-

симова, Л.Нідерле, В.П.Петрова, Й.П.Русанова, Б.О.Рибакова,

В.В.Сєдова, Г.Півторака, А.М.Трубачова, М.О.Чмихова,

Н.М.Кравченко, І.Г.Черняхова, В.І.Ярового та ін.

З праць згаданих авторів нами використовувалися матеріали,

що стосуються етногенезу східних слов’ян (Т.Н.Алексєєва,

В.В.Сєдов, А.М.Трубачов, В.П.Петров), Черняхівської та Зарубине-

цької культур на території України (В.Д.Баран та Є.В.Максимов),

історії пращурів Київської Русі (М.Ю.Брайчевський, В.П.Петров) та

інших важливих проблем історії стародавнього слов’янства.

Варто відзначити, що життя східних слов’ян знайшло відобра-

ження у художньо-історичних творах таких письменників, як:

І.І.Білика ("Меч арея". – 1972. – 428 с.), В.М.Владка ("Нащадки скі-

Розділ І. 26

фів". – 1962. – 576 с.), Р.Леонтовича ("Звенислава". – 1936. – 128

с.), А.Лотоцького ("Наїзди обрів". – 1923. – 172 с.), В.Малика

("Князь Кий". – 1982. – 270 с.), Т.Микитана ("Крізь бурі". – 1976. –

319 с.), Д.Міщенка ("Синьоока Тивер". – 1983. – 431 с.); "Лихі літа

ойкумени". – 1985. – 484 с.; "Розплата". – 1987. – 383 с.; "Сіверяни". –

1959. – 331 с.) та інших авторів. Згадані книги розповідають читачам

про життя стародавніх слов’ян, їх заняття, боротьбу за існування, ре-

лігійно-обрядові традиції, особисті стосунки наших пращурів, їх ку-

льтуру та уявлення про побудову навколишнього світу.

Відомо, що слов’яни – одна із найчисленніших груп давньо-

європейського населення. Вчені і досі вважають, – зазначає дослід-

ник історії слов’янства В.Д.Баран., що час її виділення "з індоєвро-

пейської спільності ще недостатньо з’ясовано, хоча цьому питан-

ню... присвячена велика література", оскільки "слов’яни дещо піз-

ніше взяли участь у тих історичних подіях, які висвітлені у письмо-

вих джерелах"

Досліджуючи історію східних слов’ян, В.Д.Баран засвідчує, що у

пошуках прабатьківщини слов’ян вчені розділилися на 4 групи:

1. До першої з них належать автори, які дотримуються "дунайсь-

кої концепції". Її суть полягає в тому, що розгалуження слов’ян пішло з

Дунаю.

Ось як зафіксовано це в несторівськім літописі:

"По довгих же ча-

сах сіли слов’яни по Дунаю, де єсть інша угорська земля і болга-

рська. Од тих слов’ян розійшлися вони по іншій землі і прозва-

лися іменами своїми (од того), де сіли на котрому місці. Ті, що

прийшли, сіли по річці на ймення Морова, і прозвалися мора-

вами, а другі чехами назвалися.

А се – ті самі слов’яни, серби і хорутани. Коли ж волохи най-

шли на слов’ян на дунайських, і осіли між них і вчинили їм на-

сильство, то слов’яни ті, прийшовши, сіли на Віслі і прозвалися

ляхами. А від тих ляхів (пішли одні, що) прозвалися полянами,

другі ляхи (прозвалися) лютичами, інші – мазовшанами, ще інші –

поморянами).

Так само й ті слов’яни, прийшовши, сіли по Дніпру й назва-

лися полянами, а інші древлянами, бо осіли в лісах; а другі сіли ...

на Десні, по Сейму, і по Сулі, і назвалися сіверянами. І так ро-

зійшовся слов’янський народ".

(

Путро О.І.

Історія України. Хре-

стоматія. Ч. І. – К., 2002. – С. 24).

Давня історія України. Київська Русь 27

Започатковане Нестором-Літописцем, це припущення знайшло

свій розвиток у працях П.Шафарика, С.Соловйова, М.Погодіна,

В.Ключевського, О.Трубачова, І.Ляпушкіна та ін.

2. До другої групи належать автори так званої "вісло-одерської

теорії". В ній стверджується, що розселення слов’ян почалося з поль-

ських земель. У працях Ю.Костишевського, М.Рудницького, Т.Лер-

Сплавинського, В.Сєдова та І.Русанова обґрунтовується зв’язок ран-

ньо-середньовічної празької культури з пам’ятками поморських та

пшеворських старожитностей.

3. Найчисленніша група дослідників вважає пращурами

слов’ян стародавніх жителів " між Віслою і Дніпром".

У працях Л.Нідерле, Н.Шахматова, В.Петрова, Ф.Філіна стве-

рджується, що прадавні слов’яни жили в північному лісовому або

лісостеповому регіоні.

4. Й, нарешті, четверта версія стверджує, що пращури слов’ян

були у постійному русі. Так у ІІІ–ІІ тис. до н.е. вони, входячи до

складу германо-балто-слов’янської групи, міняли місце проживання

у межиріччі Одри та Дніпра; у І тис. до н. е. диференційовані групи

слов’ян помітні при розкопці лужицької та поморської культур Се-

редньої Європи та скіфської землеробської культури лісостепової

частини України

. Зокрема, ці твердження знаходять висвітлення в

працях В.Барана, Д.Козака, Р.Терпиловського, Б.Рибакова та ін.

ІІ. Епоха великого переселення народів та східні

слов’яни

Вчені стверджують, що на початку IV ст. німецькі племена го-

тів створили величезну "державу Германаріха", куди ввійшли й ет-

нічні групи, які проживали на території України. Столицею готів

було місто Данпарстад, тобто "Дніпрове місто"

. Їх король Герма-

наріх на правах завойовника у похилому віці одружився на дочці

племінного князя антів Либідь, яка народила йому дітей і відіграла

значну роль при дворі.

Однак панування в українських землях готів були недовгим. В

кінці IV ст. Європа зазнала навали середньоазіатських племен гунів,

які, особливо під керівництвом свого царя Аттіли, привели в рух

масу інших етносів. Відбулося так зване Велике переселення наро-

Розділ І. 28

дів, яке призвело до падіння Західної Римської імперії та утвер-

дження нових держав.

У своєму творі "Історія" візантійський хроніст Пріск По-

нійський пише, що Аттіла у народу користувався високим

авторитетом, до нього "постійно підходило багато людей, які

мали позови один на одного і діставали його рішення". (Пу-

тро О.І.

Історія України. Хрестоматія. Ч. І. – К., 2002. – С. 17).

У 375 р. гуни, зустрівшись з готами, завдали їм поразки. Згадуваний

готський король Германаріх в 81-річному віці змушений був покінчити з

собою

У період виснажливих боїв з готами на Наддніпров’ї прожива-

ли провісники слов’ян-українців – "венеди", "анти", "склавіни"

Візантійський історик Прокопій Кесарійський у середині

VI ст. зауважує, що анти та склавіни розмовляли однією мо-

вою, у них був однаковий побут, спільні звичаї та віра. Він

стверджував, що виглядом вони також не різнилися поміж

собою. За його свідченням всі вони високі і надзвичайно мі-

цні. Тілом і волоссям білі, або золотисті. Він підкреслював,

що навіть ім’я у слов’ян і антів було спочатку одне

Тобто, венеди, анти, склавіни – це племена, які мали певні ет-

нографічні відмінності, але які, на думку М.С.Грушевського, були

предками слов’ян, а анти – українців. "Оце й були наші українські

племена, – писав він, – що зайняли тоді вже побережжя Чорно-

морське від Дністра до Азовського моря і вперше тут виступа-

ють в історичних джерелах під тою назвою антів"

Як власники подніпровських земель та причорноморських сте-

пів, анти обороняли їх від готів. Та історичні обставини, сутички з

готами примусили їх піти на союз з гунами, прийняти від них звич-

ку до постійних воєн та далеких походів, занедбавши навіть земле-

робство. М.С.Грушевський зауважує, що, очевидно, пізніше україн-

ське козацтво успадкувало цей потяг до походів саме від стародав-

ніх антів

Рухаючись із Центральної Азії на Захід, гуни спустошували на

своєму шляху землі племен і народів, які їм зустрічалися. Зокрема,

перемоловши етноси Волзько-Уральського межиріччя, гуни всту-

пили в союз з уграми та аланами, зруйнували грецькі міста в При-

чорномор’ї. Вступивши в союз з антами, завдали поразки готам.

Давня історія України. Київська Русь 29

Близько 400 року, переселившись на територію Середнього По-

дунав’я, гуни разом зі своїми союзниками роблять напади на держа-

ви Західної Європи. Після смерті їхнього вождя Аттіли (453 р.), ду-

найська держава гунів занепадає і сходить з історичної сцени.

В середині століття українські пращури – анти зустрічаються з

кочовою ордою аварів. Антський воєвода Мезамир був убитий

аварським каганом за свою сміливість та гордість. На початку VII ст.,

після рішучої сутички аварів з антами, останні перестали зустріча-

тися у пам’ятках історії

ІІІ. Першопочатки українства

В.Й.Борисенко у книзі “Курс української історії” (1998) підк-

реслює, що "українці становлять етнічну гілку східного

слов’янства і пройшли тривалий та складний шлях еволюції від

найпростіших до висококультурних форм людської спільності.

Предками українців, як і білорусів та росіян, були праслов’яни,

походження і етногенез яких на сьогодні остаточно не

з’ясовано"

Чимало вчених вважають, що землероби-праслов’яни почали

формуватися в ІІ тис. до н.е. з племен тшинецько-комарівської ку-

льтури, що проживали на території Східної Польщі, Прикарпаття,

Придністров’я, Південної України та Південної Білорусії. Вивчення

їх побуту, звичаїв та культури дає підставу дійти висновку, що вони

відрізнялися від своїх сусідів, племен станівської культури, які, на-

певне, започаткували фракійську етнічну спільноту.

З часом племена комарівської культури під тиском історичних

обставин розселилися на Подніпров’ї та Правобережній Україні, утво-

ривши нову етнічну спільноту – білогрудівську культуру (ХІ–ІХ ст. до

н.е.). Подальша етнічна кристалізація праслов’янства продовжува-

лась на території сучасних Польщі та України.

На думку багатьох вчених білогрудівці започаткували східно-

слов’янську етнічну спільноту

У праці візантійського юриста Прокопія "Історія" (V ст.

н.е.) зазначено, що "слов’яни й анти не підлягають одній лю-

дині, а з давніх-давен живуть у демократії; тому про все, що

для них корисне чи шкідливе, вони міркують спільно. І май-

же в усьому іншому обидва варварські народи здавна живуть

Розділ І. 30

однаково. Єдиного бога, громовержця, визнають вони влади-

кою всього світу і в жертву йому приносять биків і всякого

роду священних тварин"

(

Путро О.І.

Історія України. Хрестома-

тія. Ч.1. – К., 2002. – С. 21).

Виробництво, культуру та побут білогрудівців у Х–VIII ст. до

н.е. успадкувало населення чорноліської культури, яке проживало у

ті часи поміж Дніпром і Дністром, вздовж Прип’яті, Ворскли, Орелі,

Самари. Займаючись сільським господарством, чорнолісці торгува-

ли та воювали з кіммерійцями та скіфами, взаємно обумовлювали

розвиток один одного.

Останнім часом в середовищі київських археологів побутує

думка, що в ІІІ–ІІ ст. до н.е. процес формування слов’янства виру-

вав на Вісло-Волинських землях, просуваючись на схід. У ІІ–ІІІ ст.

н.е. народжується Східний Центр – київська культура

Візантійський імператор Маврікій (582–602 рр.) у своїй пра-

ці "Стратегія" підтверджує висновки Прокопія про демокра-

тизм слов’ян. Він пише, що "племена слов’ян і антів живуть

укупі, і життя їх одинакове, вони живуть вільно і не дають ні-

кому поневолити себе або підкорити. Їх дуже багато в їх країні

і вони дуже витривалі, зносять легко і спеку, і холод, і дощ, і на-

готу тіла, і убозтво.

До тих, хто приходить до них, користується гостинністю,

вони ставляться лагідно і по-приятельському, привітно зустрі-

чають їх і проводжають потім від місця, охороняючи тих, хто

потребує цього"

(

Путро О. І.

Історія України. Хрестоматія. Ч. 1. – К.,

2002. – С. 22).

Коли ж почав утворюватися український народ і де його

прабатьківщина? Цю проблему варто розглядати у світлі вивчен-

ня історії праслов’ян, східних слов’ян та їх етнічних гілок, зок-

рема української.

Складність цього дослідження полягає в тому, що історіогра-

фія Російської імперії розглядала походження українців, білорусів

та росіян як єдиний процес, який пішов у світ з однієї колиски. Як

показала практика, ця концепція носила кон’юнктурний характер і

була недосконалою.

Побутують й інші думки. Зокрема Б. Хмельницький вважав,

що народ український (руський) походить від скіфів. Автор "Історії

русів" (1846) в основу формування української народності поклав

трансформацію сарматських племен.