Гончарук П.С. Історія України з найдавніших часів до початку ХХ століття

Подождите немного. Документ загружается.

Давня історія України. Київська Русь 31

Професор російської історії М.І.Костомаров стверджував, що

існували південно-руська, сіверська, великоруська та інші слов’ян-

ські народності, які мали різні державні ментальності.

Дослідник трипільської культури В.Хвойка був переконаний,

що пращури українців були подніпровськими автохтонами. Ідею ав-

тохтонізму українців відстоював М.С.Грушевський, який чи не впе-

рше зробив спробу спростувати походження українців, білорусів та

росіян з єдиної давньоруської народності

Археолог та мовознавець В.Петров вважав, що українцями бу-

ли трипільці, і підтверджував це багатьма фактами з їх соціально-

економічного, суспільно-політичного та культурного життя

Можна назвати й інше бачення першопочатків українців. Зок-

рема дослідники Т.Алєксєєва та С.Сегеда вважають, що сприятли-

вими для розвитку українства були землі Правобережного Поліс-

ся

, а основоположник української антропології Ф. Вовк перекона-

ний, що антропологічний тип українця сформувався у вік бронзи

(ІІІ–ІІ тис. до н.е.) на базі одного із племен комарівської, білогрудів-

ської, ямної та ін. археологічних культур

Професор В.Й.Борисенко вважає, що "предки нинішніх украї-

нців" почали активно кристалізуватися у ІІ ст. до н.е., тобто у після-

скіфський період. Зберігаючи генетичну інформацію, пращури

українства, за висловом автора, почали відновлювати доскіфські

традиції народного життя, розмішуючи їх з набутими від згаданих

вище кочових племен

Деякі вчені гадають, що наприкінці ІІІ ст. до н.е. спостеріга-

ються "перші ознаки розмежування єдиної праслов’янської мови на

мови майбутніх західних і східних слов’ян"

. До цього додамо, що у

І ст. до н. е. праслов’янські мовні території з притаманними їм діале-

ктами помітно розмежовуються по Західному Бугу, ознаки якого

простежуються і дотепер.

Розглядаючи версії про час зародження слов’ян, вчені дійшли

висновку, що їх сліди потрібно шукати у житті та діяльності племен

пшеворської культури (ІІ ст. до н.е. – IV ст. н.е.). До їх складу вхо-

дили венеди, які, по-суті, були першою назвою колишніх слов’ян, і

які жили поміж Віслою, Одером, Західним Бугом та Середнім Дніп-

ром

Встановлено також, що майже одночасно з пшеварцями на Се-

редньому Подніпров’ї, Поліссі та в Лісостепу сформувалось племін-

Розділ І. 32

не об’єднання Зарубинецької культури (ІІІ ст. до н.е. – ІІ ст. н.е.).

В.Й.Борисенко зазначає, що "в складі зарубинецького племінного

об’єднання поряд з іншими східно-слов’янськими народами бе-

руть свій початок і українці. Відтоді простежується безперерв-

ний поступальний етногенетичний процес аж до утворення

української етнічної спільноти"

. Можна додати, що зустріч за-

рубинецьких племен з сарматами в І ст. н.е. змусила їх припинити

просування на південь Середнього Дніпра, Десни, Сейму, Сожу, Пів-

денного Бугу.

Саме ці обставини обумовлюють появу п’яти варіантів зару-

бинецької культури: середньодніпровського, поліського, деснянсь-

кого, верхньодніпровського та південнобузького. Для цих регіонів

характерне землеробство, обробка заліза, використання ткацьких

верстатів, створення наземних приміщень з дерев’яно-глиняних

конструкцій, торгівля з державами Північного Причорномор’я, на-

копичення продуктів тваринництва тощо.

Десь на І ст. н.е. зарубинецькі племена досягли такого високо-

го рівня економічного та культурного розвитку, що почали виділя-

тися з племінного об’єднання венедів й обособлюватися в нові етні-

чні групи – славенів та антів.

Підраховано, що близько 70 антських племен, українських

пращурів жили на схід від Дунаю та Дністра, були крайніми по від-

ношенню до склавенів та венедів, які жили на захід від них й, оче-

видно, етнонім "анти" (по-іранськи пограничні жителі, люди, що

жили з краю) ліг в основу назви українського етносу

У IV ст. н.е. анти мали велике державне об’єднання, яке у пе-

ріод найвищого свого розвитку займало територію від Дону до Ру-

мунії й далі на Балкани. Як уже було сказано, об’єднавшись у IV ст.

з гунами, анти у 385 р. розгромили царя готів Вінітарія. Наступного

року готи взяли реванш за поразку: полонили та розп’яли антського

царя Божа та 70 його вельмож.

Після смерті царя Аттіли (453) царство гунів розпалося. З полі-

тичної карти зникла Західноримська імперія. Зате вистояли Візантія та

державне об’єднання антів. В.Й.Борисенко підкреслює, що "відносини

між ними багато в чому визначали політичну ситуацію в Європі

протягом другої половини V – середини VI ст."

. Справді, це був

період найвищої могутності праукраїнського державного утворен-

ня. Після розгрому гунів племінне об’єднання антів почало війну з

Давня історія України. Київська Русь 33

Візантією за сфери впливу. Як відзначають вчені, почалися так звані

Балканські війни та проникнення праукраїнців на балканські землі

аж до Пелепонесу та Малої Азії.

Цей процес проникнення антів на південь перервала навала

уйгурських племен аварів, які у середині VI ст. під керівництвом

царя Бояна почали жорстокі війни з нашими пращурами.

На початку VII ст. (602) авари під проводом царя Апсиха завда-

ли нищівної поразки антам. Відтоді анти розпалися. Тікаючи від

авар, проникали на Балкани, Центральну Європу, Малу Азію, лісос-

тепову зону України. Як у приказці: "нашого цвіту розвіялося по

всьому світу".

Розселяючись, анти поширювали й свою культуру, мову, звич-

ки, побут. Про ті далекі часи нині нагадують такі спільні для украї-

нців та інших слов’ян слова, як "ґазда", "гай", "гинути", "голота",

"гуска", "квочка", "комин", "лаяти", "люлька", "гуня", "ватра",

"плахта", "сукня", "торба" та багато інших.

IV. Руська земля

Вище було сказано, що пращури українців – анти перші кроки

свого державного племінного об’єднання робили в часи пшеварської

(ІІ ст. до н.е. – IV ст. н.е.) та зарубинецької культур (ІІІ ст. до н.е. – ІІ ст.

н.е.), прокладали шлях до подальшого формування української етніч-

ної спільності.

Яскравим свідченням її господарювання, побуту та мови є архе-

ологічні матеріали черняхівської (ІІ–V ст.), київської (ІІІ – перша пол.

V ст.), празької, колочинської та пеньківської (V–VII ст.) культур. Во-

ни розповідають, що матеріальна культура праукраїнських племен в ті

часи чимдалі уніфікувалася, а етнічним центром консолідації праук-

раїнців ставали племена київської культури, особливо Середнього

Придніпров’я. Вчені гадають, що навіть мова антів була близькою до

розмовної мови Київської Русі

Як же склалася доля антів після розпаду їх племінного

об’єднання (VII ст.)? Дослідники вважають, що на початку VII ст. во-

линян-дулібів завоювали авари, які жорстоко знущалися з них, запря-

гали у віз їхніх жінок. Літописець розповідає, що ніби саме за це бог

покарав їх усіх смертю, залишивши нащадкам приказку: "Погинули

яко обри", тобто авари. Насправді ж авари через деякий час з Волині

Розділ І. 34

відійшли в Угорщину, розчинившись там в середовищі місцевих

племен. Нема потреби доводити, що колишня могутність дулібів

була ослаблена й вони вимушені були дещо поступитися у своєму

розвитку сусіднім племенам Середнього Подніпров’я – полянам.

У цей час ця спільнота переживала етнічну консолідацію. В іс-

торичних працях відзначено, що активність цього процесу стиму-

лювалася активністю легендарного князя Кия та його братів Щека і

Хорива. До речі, немає єдності в поглядах щодо часу їх проживан-

ня. Одні вчені гадають, що вони жили наприкінці V – у першій по-

ловині VI ст., інші – на одне століття пізніше.

Замолоду Кий нібито вчився в Константинополі і там подру-

жився з Візантійським імператором. Почав боротьбу проти Аварсь-

кого каганату, з дозволу візантійського імператора зробив "спробу

стати на Дунаї" і навіть заклав там місто Києвець. Проте не зміг

втриматись у ньому і мусив повернутися на Середнє Подніпров’я,

де й заснував Київ. Ось як про заснування Києва пише Нестор-

Літописець:

"Коли ж поляни жили особно і володіли родами своїми, –

бо й до сих братів панували поляни і жили кожен із родом

своїм на своїх місцях, володіючи кожен родом своїм – то було

(між них) три брати: одному ім’я Кий, а другому – Щек, а

третьому – Хорив і сестра їх – Либідь. І сидів Кий на горі, де

нині узвіз Боричів, а Щек сидів на горі, яка нині зветься

Щековицею, а Хорив – на третій горі, од чого й прозвалася

вона Хоривицею.

Зробили вони городок (і) на честь брата їх найстаршого

назвали його Києвом. І був довкола города ліс і бір великий і

ловили вони тут звірину. Були ж вони мужами мудрими й тя-

мущими і називалися полянами".

(

Путро О.І.

Історія України.

Хрестоматія. Ч. І. – К., 2002. – С. 25).

Цікавим є питання про термін "Русь". Можна з певністю сказа-

ти, що походження цього терміна пов’язане з історією полян, яких в

прадавні часи звали "русами"

. Про першочергове відношення те-

рміна "русь" до українських земель свідчать не тільки спогади дав-

ніх авторів (сирійського письменника Захарія Ритора VII ст., київ-

ського Нестора-Літописця ХІ–ХІІ ст.), а й топоніми та гідроніми.

Так, наприклад, у Середньому Подніпров’ї в основі назв де-

яких річок лежить основа згаданого вище терміна – Рось, Росава,

Раставиця. Можливо, цей термін залишили на цій землі сармати, в

Давня історія України. Київська Русь 35

яких усе світле називалося терміном "рос", а одне із племен – рок-

соланами.

Правда, є й інші твердження. Норманісти вважають, що цей

термін принесли на Київщину шведи (роши, роси), які, як варяги,

взяли участь у державному формуванні на полянській території і ра-

зом з якими в ІХ ст. була започаткована Київська Русь. Та більш де-

тальне дослідження цього питання дає підставу дійти висновку, що

термін "русь" витікає з місцевих полянських джерел. Академік

П.П.Толочко підкреслює, що "прихильники цієї версії чомусь забу-

вають відзначити, що давнє обернення північних пришельців на

русів відбувається лише після того, як вони з’являються в Києві.

До цього літопис іменує їх варягами..."

Можна з певністю сказати, що історія була логічною, коли для

формування праукраїнської державності обрала пращурів – полян.

Поляни проживали у вигідному геополітичному середо-

вищі. Вони опинилися у центрі праукраїнської людності, на

перехресті важливих торгових шляхів. По Дніпру племена

підтримували торговельні зв’язки з північним Причорно-

мор’ям і Візантією. Через їхні землі здійснювалася торгівля

між Сходом і Заходом.

У стратегічно важливому центрі їхніх володінь наприкінці

V ст. столицею став Київ. Київський князь міг контролювати

рух по Дніпру того люду, який мешкав у Верхньому Подніп-

ров’ї, на берегах Ірпеня, Прип’яті, Десни, Сейму, Сожу та їх-

ніх приток...

До полян за економічними, політичними й етнічними ін-

тересами тяжіли сусідні племена сіверян і древлян. Саме по-

ляни, західні сіверяни й древляни у VII ст. почали

об’єднуватися у федерацію племен.

(

Борисенко В.Й.

Курс укра-

їнської історії. – К., 1998. – С. 38–39).

До сказаного додамо, що в ті часи (VII–VIII ст.) державотворчі

процесі відбувалися і в середовищі сусідніх племен. Так, наприклад,

на Заході утворилося Болгарське царство, а на Сході – Хозарський

каганат, на Закарпатських землях – Великоморавське князівство.

Подібні приклади можна було б продовжити. Вони додатково засві-

дчують, що утворення праукраїнської держави відбувалося парале-

льно з аналогічними процесами у Європі.

Розділ І. 36

Варто підкреслити також, що вже в VII ст. сучасники праукра-

їнське державне об’єднання називали Руссю, а подніпровський ре-

гіон, особливо територію навколо Києва – Руська земля.

В деяких джерелах арабського походження згадані вище землі

названі Куявією, Артанією та Славією. У багатьох давніх авторів

було небезпідставне уявлення, що влада київського князя поширю-

валася на значні навколишні території.

Досліджуючи життя та діяльність наших пращурів на Руській

землі, вчені помітили, що їх племінне керівництво підтримувало ак-

тивні зв’язки з Візантією, країнами Близького Сходу та Європи.

Так, наприклад, посли праукраїнського державного об’єднання у

838–839 роках відвідали Константинополь та столиці деяких євро-

пейських держав.

Значного авторитету набула руська земля за часів правління

останнього нащадка династії Києвичів – Аскольда.

При сприянні Аскольда Русь утверджується на історичній

арені як могутня країна Середньовіччя. Вона не тільки спус-

тошує околиці Візантійської імперії, а й завдає ударів у саме її

серце – Константинополь (860, 866 рр.)...

Аскольд змусив візантійського імператора підписати між

Візантією та Руссю союзницький договір, згідно з яким Віза-

нтія платила Русі щорічневу данину, а Русь зобов’язувалася

надавати їй військову допомогу у боротьбі з арабами. Вплив

Русі на Півдні став таким відчутним, що сучасники почали

називати Понт Евксінський Руським морем.

(

Борисенко В.Й.

Курс української історії. – К., 1998. – С. 40).

Могутності руських земель в докиївський період (до появи Ки-

ївської Русі) сприяли такі фактори:

По-перше, бурхлива етнічна консолідація населення Русі на

базі праукраїнських племен Черняхівської (ІІ–V ст. н.е.) та інших

культур. У післяантський (черняхівський) період у різних місцевос-

тях сучасної України існували Лука-райковецька (VIII–ІХ ст.), Во-

линцівська (VII–VIII ст.), Роменська (VIII – Х ст.) та інші культури,

які були основою для об’єднання східніх слов’ян в племена дулібів,

волинян, древлян, полян, дреговичів, уличів, тиверців, білих хор-

ватів, сіверян.

Нестор-Літописець відзначає значні відмінності у племін-

них звичаях східних слов’ян. (Усі племена) мали свої обичаї, і

закони предків своїх, і заповіти, кожне – свій норов. Так, по-

Давня історія України. Київська Русь 37

ляни мали звичай своїх предків, тихий і лагідний, і пошти-

вість до невісток своїх, і до сестер, і до матерів своїх, і до ді-

верів велику пошану мали. І весільний звичай мали вони: не

ходив жених по молоду, а приводили її ввечері, а назавтра

приносили (для її родини те), що за неї дадуть.

А деревляни жили подібно до звірів, жили по-скотськи: і

вбивали вони один одного, (і) їли все нечисте, і весіль у них

не було, а умикали вони дівчат коло води.

А радимичі, і в’ятичі, і сіверяни один обичай мали: жили

вони в лісі, як ото всякий звір, їли все нечисте, і срамослів’я

(було) в них перед батьками і перед невістками. І весіль не

бувало в них, а ігрища межи селами. І сходилися вони на іг-

рища, на пляси, і на всякі бісівські пісні, і тут умикали жінок

собі... Мали ж вони по дві і по три жінки..."

(

Путро О.І.

Істо-

рія України. Хрестоматія. Ч. І. – К., 2002. – С. 25).

По-друге, консолідації згаданих вище племен сприяло нівелю-

вання особливостей їх життя та діяльності: заглиблені в землю жит-

ла, кам’яні печі, однакові прикраси та типи посуду, схожі сільсько-

господарські знаряддя свідчили про спільне спрямування їх соціа-

льно-економічного, суспільно-політичного та культурного русла.

Ця звичаєва строкатість на регіональному рівні поступово ні-

велювалася й була поштовхом до консолідації племен, які там жили.

По-третє, консолідації племен сприяли також ремесла, які

дали поштовх до розвитку первинної металургії, обробки заліза, де-

рева, кісток, гончарного посуду тощо. Ремісничі центри перетворю-

валися на адміністративні осередки. Так, наприклад, Київ став

центром полян, Чернігів – сіверян, і Коростень – древлян, Волинь –

дулібів. Тож не даром варяги назвали землі української території

краєм "гарда ", тобто – градов, міст.

По-четверте, процесу зближення праукраїнських племен

сприяли торгові інтереси. Праукраїнці підтримували традиційні то-

ргові зв’язки з причорноморськими, прикаспійськими та середньоа-

зіатськими містами.

Традиційно жвавими були торгові шляхи з Кримом, Поду-

нав’ям, Візантією. Наші пращури вивозили збіжжя, привозили кош-

товні тканини, прикраси, посуд, металеві вироби, прянощі тощо.

По-п’яте, зміцненню єдності праукраїнських племен сприяла

тогочасна демократична форма їх управління. Народне віче тримало

Розділ І. 38

під контролем діяльність всіх тогочасних органів управління й це

виховувало почуття міжплемінного довір’я.

V. Християнізація праукраїнських земель:

взаємозв’язки з кочівниками та Скандинавією

Порушені питання є, можливо, найцікавішим матеріалом цієї

лекції. Зокрема, студентам буде цікаво дізнатися, що християнство,

яке вже тоді ставало світовою формою світобачення, в IV–V ст. ста-

ло проникати В Українські землі і в образі Андрія Первозванного

пропагуватися серед подніпровського населення.

Є свідчення, що деяка частина праукраїнських старшин при-

йняла християнство ще в ІХ ст. Відомо, наприклад, що у 60-х роках

ІХ ст. від патріарха Фотія християнство прийняв Аскольд.

Одначе, як свідчать факти, більшість наших пращурів у ті часи

залишалися язичниками й поклонялися Перуну – богові грому та

блискавки, Дажбогу – покровителю Сонця, Стрибогу – господарю

вітру та ін. Кожне плем’я мало своїх богів.

Старовинні люди вірили в духів предків, лісовиків, водяних,

русалок, домовиків, тобто обожнювали сили природи. Періодично

під керівництвом волхвів збиралися в святилищах, або в лісових за-

тишних місцях, приносили богам жертви і в цьому знаходили душе-

вний спокій та контакт з природою, очищення своєї моралі та ви-

правдання тим чи іншим вчинкам. Отже, проникнення християнства

ставало однією із вищих форм консолідації українських пращурів,

згуртування їх навколо своїх князів.

Одночасно слід підкреслити, що консолідацію праукраїнських

племен стимулювали й інші зовнішні фактори.

У середині VI ст. в степах від Північного Кавказу до Маньч-

журії виникає племінне об’єднання – Тюркський каганат, який став

тиснути на аварську орду (союз кочових племен, що проживали на

північ від Аральського моря).

Тікаючи від тюрків, авари в середині IV ст. у Придунав’ї за-

сновують Аварський каганат, вступають там у конфлікт з болгара-

ми, антами та іншими навколишніми племенами. У всякому разі під

час боротьби тюрків і аварів у VII ст. виникає третє державне

об’єднання – Хазарський каганат (на північ від Каспійського моря),

який став грізним агресором щодо згаданих вище болгарських та

Давня історія України. Київська Русь 39

слов’янських племен. Воюючи проти хозар, у VII ст. розпорошені

болгарські племена об’єднуються у царство Велика Болгарія

В орбіту Хозарської держави попадають угри, болгари, алани,

буртаси, слов’янські племена в’ятичів, радимичів, сіверян. Хозари

пробують накинути свою владу і на полян, що проживали на серед-

ньому Дніпрі, але це їм не вдалося

Хозарському каганату судилося істотно вплинути на форму-

вання державних об’єднань у болгар, угрів та багатьох слов’янських

племен. Борючись проти каганату, болгарські племена сформували

царство Велика Болгарія. Оскільки у залежність від каганату попали

слов’янські племена в’ятичів, радимичів та сіверян, прискорилася

державна консолідація і в українських пращурів – полян.

Дехто з авторів навіть схильний був ідентифікувати хозар з

полянами, розглядаючи їх у світлі однакового державотворчого

процесу

Академік П.П.Толочко, досліджуючи цю проблему, підкрес-

лив, що "ні до полян, ні до Києва хозари не мали іншого відно-

шення, окрім того, що на певному етапі історії, ймовірно, у

другій половині VIII ст., вони поширили на них данницьку за-

лежність"

Підкреслимо, що сусідство і взаємодія двох етнополітичних

утворень – ранньої Русі і Хазарії – не могло пройти для них безслі-

дно. Русь впливала на розвиток каганату у такій же мірі, в якій Хо-

зарія впливала на розвиток її економічного життя та політичних

структур.

Отже, Руська (українська) земля розвивалася і міцніла не

під патронатом Хозарії, а в політичній боротьбі з її експансією.

"Є підстави вважати, – зауважує автор фундаментальної пра-

ці "Київська Русь" П.П.Толочко, – що вже в часи правління в

Києві князів Аскольда і Діра (60–80-ті роки ІХ ст.) вона була

подолана у власне Руській землі"

Для нас важливо співставити взаємовпливи східних слов’ян з

північними сусідами – скандинавськими народами, яких прийнято

називати в історії України варягами.

У цьому відношенні варто визначити їх роль і місце у консолі-

даційних процесах в середовищі праукраїнських племен, у розвитку

подій їх державотворення.

Розділ І. 40

У літописі ХІ–ХІІ ст. "Повісті временних літ" сказано, що

"У

рік 852 ... називалася наша земля – Руська земля. У рік 859 ва-

ряги, приходячи із замор’я, брали данину з чуді, із словен, із

мері, із весі, із кривичів. А хозари брали з полян, і з сіверян, і

з в’ятичів брали вони по білій вивірці – стільки від диму... У

рік 862 вигнали чудь, словени, кривичі і весь варягів за море,

і не дали їм данини, і стали самі в себе володіти. І не було в

них правди, і встав рід на рід і були усобиці в них, і воювати

вони між собою почали.

І сказали вони: "Пошукаємо самі собі князя, який би во-

лодів нами і радив за угодою, по праву". Пішли вони за море

до варягів, до русі. Бо так звали тих варягів – русь, як ото од-

ні звуться свеями, а другі – норманами, англами, інші – гота-

ми – отак і ці. Сказали русі чудь, словени, кривичі і весь:

"Земля наша велика і щедра, а порядку в ній нема. Ідіть но

княжити і володіти нами". І вибралися троє братів із родами

своїми, і з собою всю взяли русь"

Спираючись на цей уривок, ряд німецьких учених, зокрема,

Готліб Баєр, Герхард Міллер та Август Шльоцер розвили так звану

норманську теорію, згідно з якою Київську Русь, нібито, заснували

варяги.

Ця концепція викликала обурення з боку М.Ломоносова,

оскільки вона недооцінювала державотворчі сили слов’ян

. Дійс-

но, на початку ІХ ст. проникнення варягів через систему річок та

озер вглиб Східної Європи активізувалося. В.Й.Борисенко заува-

жує, що на той час, напевне, "встановилися і перші контакти між

праукраїнцями й скандинавами... На українських землях вони

з’явилися тоді, коли тут вже існувала власна державність. Тому

твердження норманістів про начебто вирішальну роль варягів у

створенні Київської Русі не можна визнати переконливими"

На нашу думку, правильно зазначає канадський дослідник

О.Субтельний, що "важко заперечувати участь, ба навіть провідну

роль варягів у політичному житті з огляду на те, що всі правителі

Києва аж до Святослава, а також їхні дружинники мали скандинав-

ські імена. Варяги відіграли роль каталізатора політичного розвит-

ку... У ряді випадків інтереси східних слов’ян і варягів співпадали.

Це, зокрема, стосувалося обмеження впливу хозарів, протистояння

нападам кочівників, забезпечення й охорони дніпровського торго-

вельного шляху на Візантію"