власне народом, а не юрбою. Саме від цього неодноразово застерігав І. Кант, вивчаючи
природу людей та їхню схильність створювати нові штампи мислення замість старих.
Мислитель писав: "Людина дуже рано набуває почуття справедливості, або дуже пізно, або
взагалі не набуває поняття справедливості"
1
. На противагу почуттю, поняття справедливості
не може бути набуте людиною на основі лише індивідуального досвіду. І. Кант
характеризував свою епоху як "вік просвітництва", сутністю якої є "вихід людини зі стану
неповноліття, в якому вона перебуває з власної вини. Неповноліття
1
Кант Й Сочинения В 6 т М, 1965 Т 2 С 149 128
означає неспроможність користування власним розумом без керівництва когось іншого".
Рівночасно філософ дотримувався думки, що принципи державного управління можуть бути
найкраще реалізовані в державі, котру очолює монарх, що керується тією загальною волею
громадян, яку адекватно відображають філософи.
Кант докоряв авторові "Левіафана..." Гоббсу, що той не визнавав за народом його непорушних
і невід'ємних прав. І водночас був щиро переконаний, що освічений монарх здатен сприяти
розширенню цих прав, якщо прийняти відповідні закони.
На відміну від Руссо, Кант уважав, що людина за своєю природою лиха, а не добра.
Отримавши необмежену свободу, люди не підтримуватимуть, а протистоятимуть один
одному; людська природа — "нетовариська товариськість", соціальні інстинкти
переплітаються в людині з інстинктами антисоціальними, схильність до злагоди — з егоїзмом.
"Людина — це така тварина, яка потребує над собою господаря", — такий не вельми
оптимістичний висновок зробив філософ. Проте й ЦІ господарІ-"опікуни" теж люди, і тому
теж потребують над собою господаря, яким може бути лише Бог.
Кант поділяв із фізіократами віру в те, що прогрес людства є процесом природним, що люди
стихійно до нього прагнуть і здійснюють його, якщо тільки їм у цьому не заважати. Отже,
вважав філософ, треба створити такий лад у суспільстві, який забезпечував би відповідні
умови для поступу. Адже люди — не просто машини, як трактують їх деспотичні уряди.
Здатність думати — їхня вроджена якість, треба лише розвинути її у повсякденний навик. До-
помогти їм у цьому повинні не "опікуни", зацікавлені в тому, щоб тримати людей в покорі, а
інтелігенція, "вчені". З цього погляду політичне-правове мислення — цілком елітарне, проте
був глибоко переконаний, що лише свобода думки може забезпечити розвиток людства, і саме
з цим переконанням філософ робив свій вибір між монархією та республікою.
Кант вірив, що освічений монарх більше поважатиме свободу думки, ніж революційний
республіканський уряд, тому що, відчуваючи власну законність, стоятиме на твердих ногах і
"не боятиметься своєї тіні". Зрозуміла річ, що йдеться про суто об'єктивне відчуття, — адже
такий кри-
5 0-58 129
тичний розум, як Кант, анітрохи не вірив у божественне, святе право монархії. Він відкрито
заявляв, що всяка державна влада є наслідком узурпації, загарбництва, а не добровільного
суспільного договору між народом і правителями, як це стверджував романтик Руссо. І лише
завдяки діалектичному співвідношенню між правом і державою державна влада може
домогтися узаконення свого статусу як необхідної сили, що регламентує суспільне життя.
Саме тому Кант схилявся до монархічної форми правління. За вихованням німецький філософ
був консерватором, і лише під впливом ідей Локка, який вважав, що розум людини — це
"табула раса" і, отже, людину можна привчити до будь-чого, а також під впливом ідей
популярного на той час Спінози і особливо — Руссо він став радикалом. Згодом у період
зрілості, ідеї Монтеск'є та Юма певною мірою нейтралізували притягальну силу концепцій
Ж.-Ж. Руссо, про що свідчить перехід Канта на позиції реформізму.
Його надії на освічений абсолютизм, ясна річ, виявилися перебільшеними. Одначе міркування
філософа стосовно підвалин суспільного ладу, що має спиратися на діалектику дисципліни й
свободи, добровільного послуху та вільної критики, мають, як бачимо, нетлінну вартість. У
"Метафізиці моралі" І. Канта викладено його етичну систему. Мислитель, пояснюючи свою
теорію, не хотів мати нічого спільного з утилітаризмом, який мету моралі вбачав поза її
межами. Передусім Кант прагнув "цілком ізольованої метафізики моралі, не змішаної з будь-
якою теологією, чи фізикою, чи гіперфізикою". Всі моральні уявлення, стверджував Кант,
апріорно притаманні розумові й породжені ним. Моральність досягається тільки тоді, коли