справедливість є основоположним принципом права, оскільки право є поглядом від справед-
ливості. Разом з тим справедливість має свою власну логічну структуру, яка проникає в кожне
право, незалежно від його наближеності до ідеї абсолютної справедливості. На думку
Лакамбра, право є спробою здійснити справедливість. Існування ідеалів справедливості, які
знаходять своє вираження в багатьох правових системах, є прикладом того, що існують
об'єктивні масштаби, які дають можливість оцінити правильність ідеалів.
Водночас Лакамбра вказує на те, що будь-яке право є несправедливим, беручи до уваги той
факт, що ідеал, який хоче реалізувати кожне право, не співпадає з ідеєю справедливості, яка
носить трансцендетальний характер. Тільки умовно можна говорити про справедливість,
оскільки у повному обсязі вона ніколи не може бути досягнена. Дослідник вказує на
невідповідність дійсності духовній моделі права. Будь-яке право несправедливе ще й тому, що
воно неспроможне здійснити справедливість через встановлення загального масштабу,
застосовуючи загальну схему до всіх випадків, які часто довільно об'єднуються. Тому право
може бути справедливим через несправедливість.
§ 2. Неокантіанська філософія права
Послідовниками Канта стали філософи, які застосовували апріорний метод до дослідження
права. Хоча, між тим, сам Кант не вважав, що його концепція має безпосереднє відношення до
права. Його власне розуміння права грунтувалось на тому, що право відноситься до сфери
практичного, а не критичного розуму, до якого належать апріорні знання. Разом з тим
представники неокантіанської філософії вважають, що апріорні знання існують і в сфері
практичного розуму
1
.
1
Див.: Лукич Р. Методология права. - М., 1981. - С. 75-77. 164
Вихідний пункт кантіанства — не право як соціальна реальність, а апріорні поняття права і ідея права,
які потім додаються до дійсності, але як незалежні від неї (Коген, Штаммлер, Радбрух).
Згідно з теорією Германа Когена (1842—1918), засновника Марбурзької школи неокантіанства, подібно
тому, як логіка встановлює категорії для наук про природу через математику, так етика визначає
регулятивні ідеї для наук про культуру через юриспруденцію. Кант неодноразово підкреслював, що в
природознавстві стільки науки, скільки там математики, на що Коген додає, що в суспільних дис-
циплінах стільки науки, скільки там юриспруденції.
Серед філософів права кантіанського напрямку значне місце належить, безсумнівно, Штаммлеру і Дель
Веккіо, які вважають, що поняття права не можна вивести із досвіду, оскільки правовий досвід
можливий тільки в тому випадку, коли попередньо, до досвіду, а ргіогі відомо, що таке право. Тільки
тоді це поняття може бути застосовано на досвіді, і тільки тоді можливо визначити, що в досвіді є, а що
не є правом. Апріорні поняття права можна застосувати до кожного емпіричного права, оскільки воно
носить чисто формальний характер, тобто схоплює тільки формальні елементи права без врахування
їхнього змісту. Так, для Штаммлера право являє собою спосіб регулювання вчинків людей в плані
співвідношення між засобами і метою, спосіб, в основі якого принцип взаємності, переконаності і
повного дотримання. В той час як для Дель Веккіо право — це об'єктивне узгодження можливих дій
більшості суб'єктів (згідно з єдиним моральним принципом, якого вони додержуються).
Рудольф Штаммлер (1856—1938) один із найвизначніших представників неокантіанської філософії
права. Спираючись на ідеї І. Канта, він спробував в творах теорети-ко-правового профілю —
"Господарство і право з точки зору матеріалістичного розуміння історії", "Вчення про правильне
право", "Теорія юриспруденції" — здійснити традиційне для німецької юридичної думки зусилля ство-
рити основи наукового знання про право.
Філософська основа уявлень Штаммлера про право — неокантіанство в тому його варіанті, який був
розвинутий Марбурзькою школою (Г. Коген, П. Наторп та ін.). Прихильники цього напрямку в
філософії стверджували, що
165
предмет пізнання тотожний поняттю про предмет, а власне буття є сукупність чисто
понятійних відносин. Мета філософствування — творча робота по створенню інтелектуальних
об'єктів і водночас рефлексія, аналіз цієї роботи. Мислення, яке приймає форму науки і
орієнтується на неї, створює культуру. В сфері юриспруденції її основу складають теоретичні
пізнання і право, наука і право (ліберальна) держава. Філософи Марбурзької школи,
розглядаючи означені вище явища трансцендентними основами соціальності, в
методологічному плані проводили аналогію між математикою і логікою, з одного боку, і
юриспруденцію й етикою — з іншого. Юриспруденція, згідно з їх теорією, — математика
суспільних наук, етика виступає логікою останніх.