на деякий час значно зменшилося. На волі після арештів січня 1972 року
були спроби продовжувати боротьбу у старий спосіб. У Львові з’явився
випуск 6 УВ, підготовлений Михайлом Косівим, Ярославом Кендзьором
та Атеною Пашко. Цей випуск УВ дістав назву «Львівський», бо майже
паралельно з ним, у березні 1972 року, у Києві Василь Лісовий, Євген
Пронюк та Василь Овсієнко видали спецвипуск УВ з інформацією про
арешти, і теж під номером 6. Василь Лісовий написав відкритого листа
до членів ЦК КПРС і ЦК КПУ, після чого був заарештований, тоді ж
заарештували Євгена Пронюка, а Василя Овсієнка – через 8 місяців, у
березні 1973 року.
Більш конспіративною була група Степана Хмари, вони теж
упорядковували УВ: 7 – 9 випуски у 1974 – 1975 роках. Окрім Хмари,
цією справою займалися Олесь Шевченко, Віталій Шевченко та Василь
Карабік. Ця група була навіть ближчою до підпільного руху, ніж до
шістдесятників: і за політичним змістом матеріалів, і за засобами
конспірації. Числа 7–8 потрапили за кордон на фотоплівці. Заарештували
Степана Хмару та інших лише у 1980 році.
Генеральний погром майже призупинив дисидентський рух у
«великій зоні», проте тільки підняв дух опору в ув’язнених. Деякі
дисиденти самі згадують, що, як не дивно, час, проведений у неволі – у
«малій зоні», – був найцікавішим і навіть найкращим періодом їхнього
життя. Микола Горбаль розповідає: «Коли я зустрівся зі Світличним вже
на Уралі, потім з Антонюком, з Валерієм [Марченком] познайомився, я
ніколи не був такий розкутий, ніколи в мене не було стільки гумору і
ніколи я так багато не сміявся, як у таборі… Я собі дав слово, що ніколи
не буду нарікати на Бога, бо Богу видніше, якими дорогами вести. Я цю
фразу повторюю часто, щоб, можливо, люди знали, що не можна
нарікати на долю. Бо, якщо тобі визначена отака дорога, то так воно,
видно, й має бути. Мавши потім другий суд, я собі завжди це споминав,
мавши потім третій суд... І це мене рятувало. Коли мене вже третій раз –
з другого ув’язнення не випустили, а судили втретє, то я думаю собі:
Боже, ну що це? Ну вижив же я ці терміни – значить, так треба. І коли
мене посадили потім в камеру із Семеном Скаличем, навіть думаю собі:
Боже, та щоб це все почути – ці одкровення від цього чоловіка, то мені
треба було попасти в цю камеру, а щоб попасти, треба було отримати
термін!»
1
Ігор Калинець з цього приводу згадує: «В таборі нам було фізично
важко. Скажімо, ми були роз’єднані з рідним краєм, з сім’єю, з
найріднішими. Спілкування було тяжке. Ми були в дуже драматичній
ситуації, коли до тебе приїжджають на побачення старенька мати чи
дочка маленька, і вони проїжджають кілька тисяч кілометрів, а тобі не
1
Аудіоінтерв’ю з М.9Горбалем. – Взяте В.9Овсієнком, 1998 // Архів ХПГ. – С.912-13.