Положій Виктор. Шабля прибульця

Замуарів степ, зацвів, навально вийшла з пазухи весни зелена повінь, залила простори від Азова до Дону; високе небо відмилось до візантійської лазурі; засвітився жовто шафран, розпускалися пуп’янки зір уночі; можна було чекати татар. Десь вони вже обминали десятою дорогою козацькі засіки, пости. За поселенням Хвилевим в балкових низинах парубчаки шаблювали лозу, аж пальці німіли на, стертих руків’ях старої, що перейшла в спадок, зброї. Андрію, сміх, та й годі! Де ти такого ятагана доп’яв? - Панько Зуб аж присідав довкола сімнадцятилітнього хлопця. - І в нас таких нема, і в турків, і в татар нема, і в царському війську таких не бачив. Чи не сам зробив? Не сам зробив, знайшов... Ну, не печи раків! Чи не сокіл ясний тобі на поріг приніс? Не знаю...