організаційної побудови церкви, регуляторами її культового і позакульто-вого життя.
Церковне право складають і спеціальні норми, вироблені в процесі історичної генези тієї чи
іншої релігії, її інституціалізації"
2
. Канонічне право — це "... церковно-правові норми,
приписи, які регулюють внутрішній устрій, богослужбову, культову діяльність християнських
церков. Канонічне право побудоване на канонах, апостольських правилах, постановах
вселенських і помісних соборів єпископів, які мають загальнообов'язковий для всіх християн
нормативний характер, окремі повчання отців церкви"
3
.
Відповідно, вимоги й канони церковного права за певних умов також можуть
перетворюватися безпосередньо в позитивне право. Наприклад, такі норми складали окремі
розділи "Зведення законів Російської імперії", які були активно діючими через державний
примус і поширювалися на все населення імперії.
Релігієзнавчий словник. — С. 251—252.
2
Там само. - С 252. Там само.
244
4.2. Релігійні витоки держави і права Оскільки право тісно пов'язане з державою, проблема
філософії права про виникнення права взагалі невід'ємна від питання про виникнення
держави. Ідея, згідно з якою основою виникнення права і держави, будь-якого правопорядку
врешті-решт є релігія, неодноразово висловлювали мислителі в царині філософії права.
Особливо це було властиве тим мислителям, котрі основу будь-якого права, його відмінність
від інших нормативних систем, зокрема релігійного та церковного права, вбачали в державній
владі, державному примусові. Так, російський філософ права Є. Поздняков на питання про
глибинні основи індивідуальності та унікальності кожної держави відповідає, що "... серед
низки найбільш фундаментальних причин першість, поза сумнівом, належить культурі та від-
повідній її релігії, оскільки ці два поняття нероздільні і за змістом, і генетичне. Тому, коли ми
кажемо: релігія, ми розуміємо певну культуру, і навпаки"
1
.
Безперечно, ця позиція російського філософа спирається на ідеї шпенглерівської "філософії
культури" та концепцію розвитку цивілізації (культур) англійського історика А. Тойнбі. У
книзі "Занепад Європи" О. Шпенглер розвинув концепцію "культурно-історичної
монадології", згідно з якою історію людства не можна розглядати як єдиний закономірний
процес, тому що вона постає як безліч самобутніх культур (монад), існуючих незалежно чи
поруч одна одної, подібно до біологічних видів. Кожна культура втілює властивий лише їй
дух, символ, містичну душу певного народу, нації. З цієї праоснови і народжується культура.
Ніяка культура без релігії існувати не може. Подібну модель історії культури конструював А.
Тойнбі, який заявляв, що бачить справжню "одиницю" історії не стільки в окремих
цивілізаціях (культурах), скільки у світових релігіях, тому вважає, що родослівна "вищих"
релігій, а надто релігій проповідницьких (наприклад, буддизм, християнство, іслам) — криє в
собі в кожному випадку більш як одну цивілізацію, так що й цивілізації, як і нації, не були
істинними "монадами". Прогрес людства, на думку Тойнбі, полягає в духовному
вдосконаленні, що сприймається як удосконалення релігійне. Здійснюється останнє в релігій-
Поздняков 9. А. Философия государства й права. — М., 1995. — С. 127.
245
ній еволюції від примітивних анімістичних вірувань через універсальні релігії до єдиної,
синкретичної релігії майбутнього. Отже, Тойнбі відводив релігії роль творчого начала в
розвиткові цивілізацій. Релігійний процес, на його думку, лежить в основі соціально-
історичного прогресу.
Вочевидь, основу історичного прогресу окремих цивілізацій слід убачати не в релігії, а в
загальному рівні соціально-економічного та культурного розвитку. А втім, наочно
прослідковується й те, що існують справжня історична спадковість і взаємозв'язок
різноманітних культур і релігій, що кожна культура втілює властиву лише їй релігію, оскільки
вірування й культи будь-якої цивілізації (культури) унікальні завдяки їхній неповторності, що
релігія досить активно впливає на зміст права і сталість держави. Яскравим підтвердженням
положення про примат релігії в окремих ситуаціях є події в Югославській федерації, де серби,
хорвати і босняки, маючи єдині систему права, державу і мову, виявилися несхожими і
смертельно ворожими народами через вирішальну належність до різних релігій (відповідно —
православ'я, католицизму та ісламу). Як носії протилежних релігійних ідей, установлюючи
правову систему, вони вкладали в неї свої релігійні цінності та імперативи, які за
неузгодженості та відсутності віротерпимості призвели до порушення стабільності державно-