«Блакитний роман» нагадує візіонерську сповідь наркомана, а іноді
автор постає відсторонено, наче випадковий свідок глобальної
катастрофи. До речі, у двадцятих точилися запальні літературні
дискусії, чим вважати «Блакитний роман» – прозою чи поезією.
Сучасники називали Михайличенка «чорним Вітменом», «параноїдальним
маніяком» і «божевільним автором Заповіту Смерти». Володимир
Гадзинський, дослідник його творчости, писав: "Він лишився стояти
велично, як скеля, він не мав по собі ні літературної школи, ні
епігонів. Лишився самотнім і непорушним". Звісно, з точки зору вже
сучасної теорії літератури «Блакитний роман» є стовідсотковою
поезією. Текстуальне візіонерство тепер нагадує експерименти
французького кіна шістдесятих (Ґодар та ін. ). Візіонерство
«Блакитного роману» нарешті – після зняття політичної заборони і
зняття естетичного нерозуміння в українській культурі – бо вже
прокотилась хвиля радикального сюрреалізму Нью-Йоркської групи та
Київської школи (а також Іллєнкових сюрреалістичних фільмів) – може
стати гарним підґрунтям для кінематографічного шедевру.
