Гончарук П.С. Історія України з найдавніших часів до початку ХХ століття

Подождите немного. Документ загружается.

Україна у ХIX cт. ... 471

ництво сформувалося як селянська течія у суспільному русі, воно

стало організатором селянської боротьби та творцем їх ідеології

Ідейними вчителями й головними теоретиками народництва

стали П.Л.Лавров, М.О.Бакунін та П.М.Ткачов.

•

П.Л.Лавров

(1823–1900) та його прихильники вважали, що

революційним активістам треба йти в народ (звідси й “народники”)

проводити в його середовищі революційну агітацію й готувати селянство

до соціальної революції.

•

М.А.Бакунін

(1814–1876) теоретично обгрунтував бунтарсь-

кий метод боротьби. Вважав, що народ готовий до революції, його треба

лише підняти. Проповідував ліквідацію держави й запровадження віль-

них виробничих асоціацій, тобто в плані державного будівництва М. А.

Бакунін був анархістом.

•

П.Н.Ткачов

(1844–1885) сповідував тактику змови невеликої

групи людей, яка після захоплення влади повинна була повести народ до

соціалізму.

У 70-х – на початку 80-х років народництво стояло на револю-

ційних засадах, у 80–90-х – на ліберальних.

В Україні, як і в Росії

народники створювали революційні гуртки, організовували “ходін-

ня в народ”, розробляли програмні документи, вели роз’ясню-

вально-революційну пропаганду.

За висловом дослідника народницького руху А.Н.Катренка,

“велику роль у розгортанні народницького руху в країні відіграв пе-

тербурзький гурток “чайковців” (1871–1874), керівниками якого бу-

ли М.Чайковський, М.Натансон, В.Александров, С.Перовська,

С.Кравчинський, П.Кропоткін та інші”

На Україні гуртки “чайковців” утворилися в Києві та Одесі

(1873). Їх організаторами були А.Желябов, Г.Макаревич (Одеса),

П.Аксельрод, Я.Стефанович (Київ). Восени 1873 р. “чайковці” Пе-

тербурга, Москви, Києва, Одеси об’єднуються й сповідують погля-

ди П.Л.Лаврова.

Під кінець 1873 р. в Росії виникають гуртки бунтарського (баку-

нінського) напряму, серед яких помітне місце стали відігравати “Ки-

ївська комуна” 1874 р. (Я.Стефанович, В.Дебогорій-Мокрієвич).

Проте їх агітація зазнала невдачі. А.М.Катренко вважає, що її

обумовили жандармські репресії, погано організоване “ходіння в на-

род” та дрібнобуржуазна філософія селянства, яка “заважала йому ак-

тивно включитися в реалізацію задумів революційних народників”

Розділ V. 472

У другій половині 70-х – на початку 80-х років народники вирі-

шили змінити тактику роботи з селянами. Передусім вони стали відмо-

влятися від пересувних, бродячих методів розмови з селянами і пе-

рейшли до тривалих поселень. У 1876 р. у Петербурзі було засновано

організацію під назвою “Земля і воля”, члени якої повинні були поне-

сти в село соціалістичні ідеї: общинне землеволодіння, місцеве самов-

рядування, об’єднання зусиль інтелігенції, селян і робітників.

Зокрема, в Україні “Земля і воля” повинна була об’єднатися з

“південними бунтарями”, гурток яких виник на базі “Київської

комуни” (1875). Засновниками “бунтарів” були Я.Стефанович,

В.Засулич, М.Ковалевська, І.Бохановський, Л.Дейч, В.Лепе-

шинський та інші й перебували під впливом анархіста Бакуніна.

У 1876 р. “південні бунтарі” роблять спробу обманним шляхом,

від імені царя підняти на повстання Чигиринщину. З цією метою ство-

рюють більш як тисячну “таємну дружину”, проводять велику організа-

ційну роботу, але “чигиринська змова” у 1877 р. була розгромлена.

З середини 70-х років народники поширюють свій вплив на

робітничий клас. У 1875 р. в Одесі з їх участю створюється Півден-

норосійський союз робітників (керівник Є.Заславський)

, ведеть-

ся пропаганда у заводських колективах міст Києва (О.Хоружевська,

О. Любатович), Харкова (С.Ястремський, І.Глушков), Одесі

(Г.Попко, Ф.Щербина) та інших містах.

Своєю діяльністю народники прагнули охопити й армію. Народ-

ники В.Костюрін, Л.Дейч, М.Терентьєв та інші добровільно йшли на

службу у військо, щоб там агітувати офіцерів, солдат та матросів.

Вчені відзначають, що особливого впливу на робітничий клас та

армію народники не мали, їх робота у цих людських осередках носила

допоміжний характер, проте вони поступово формували їх революцій-

но-демократичний світогляд, розхитували фундамент офіційної ідеоло-

гії, готували широкі верстви населення до майбутніх подій

У 1879 р. в м. Воронежі відбувся з’їзд народників. На з’їзді бу-

ли обговорені питання, пов’язані з подальшою стратегією і такти-

кою боротьби. А.Желябов (Україна) різко поставив питання про пе-

рехід до політичної боротьби, посилення терористичних методів,

розмежування в структурному відношенні. 15 серпня 1879 р. “Земля

і воля” розпадається на дві організації – “Чорний переділ” та “На-

родна воля”.

Україна у ХIX cт. ... 473

Головною причиною такого розколу була незгода значної час-

тини народників зі старими методами боротьби. Їм хотілося прис-

корення революції, негайного відчуття її результатів, швидкого вті-

лення в життя революційного нетерпіння

. Незважаючи на розкол,

виконавчому комітету пощастило створити централізовану загаль-

норосійську організацію, що складалася з розгалуженої мережі міс-

цевих груп та гуртків. Народовольське підпілля в Україні увібрало в

себе найважливіші тенденції діяльності “Народної волі”.

Велику роль тут відіграли такі діячі “Народної волі”, як

А.Желябов, В.Жебуньов, В.Фігнер (Одеса), М.Кібальчич (Чернігів),

І.Глушков (Харків) та інші. 1 березня 1881 р. “Народна воля” орга-

нізувала вбивство Олександра ІІ. Ця подія наочно засвідчила мало-

ефективність політичного терору, поклала початок нової тривалої

кризи в народництві.

Протягом 80-х років більшість активних народників була заа-

рештована. Частина народників приєдналася до марксистських гур-

тків, частина – відійшла від революційної боротьби. Посилилися

позиції лібералів, реформістів, репрезентантами яких в Україні були

Б.Грінченко, Т.Осадчий, М.Левитський та інші.

Проте революційні народники 70–80-х років зробили помітний

внесок у розвиток визвольної думки, революційне виховання на-

родних мас. Їх самовідданість, сміливість та патріотизм загартову-

вали наступні покоління борців за свободу.

ІV. Активізація національно-визвольного руху

У другій половині ХІХ ст. на хвилі лібералізації та модерніза-

ції суспільного життя пожвавився визвольний рух національних

окраїн, у тому числі й в Україні.

Так, наприклад, у 1859 р. Петербурзька колонія українців (М.

І.Костомаров, П.О.Куліш, В.М.Білозерський, Т.Г.Шевченко та

інші) заснували “Громаду”, як розгорнула роботу по сприянню роз-

виткові народної освіти, утвердженню української самосвідомості

тощо

. Подібні громадські об’єднання розпочали свою діяльність у

Києві, Харкові та інших містах України.

В.Й.Борисенко відзначає, що родини українських меценатів

Тарнавських, Григорія Галагана заснували друкарню, в якій були

видрукувані “Чорна рада” та “Записки о Южной Руси” П.Куліша,

Розділ V. 474

твори І.Котляревського, Т.Шевченка, Марка Вовчка та інших авто-

рів

Петербурзька “Громада”, вдосконалюючи свою діяльність, у

1861 р. засновує щомісячний журнал “Основа”, який 22 місяці на

своїх сторінках друкував праці М.Костомарова, П.Куліша, Т.Ше-

вченка, М.Вовчка, Л.Глібова, С.Руданського, П.Єфіменка, О.Лаза-

ревського, М.Максимовича, Т.Рильського та багатьох інших діячів

української культури. Охоронці державних устоїв Росії стали зви-

нувачувати видання у сепаратизмі, націоналізмі та надмірному роз-

хвалюванні української культури. Під тиском урядовців та велико-

державників журнал у 1862 р. змушений був самоліквідуватися. Не

дивлячись на коротке життя, “Основа” відіграла важливу роль у пі-

днесенні національної самосвідомості; вона дала поштовх до пода-

льшого розгортання масового національного руху.

Під її впливом патріотично настроєна інтелігенція:

першою виступила на захист національної гідності українського на-

роду, його права на власну мову та культуру; піддала критиці офі-

ційну політику царизму, настрої шовіністичної російської та польсь-

кої інтелігенції, яка не визнавала української нації, називаючи її

“хлопами” та “хохлами”.

Першими запротестували проти такого ставлення до українців

студенти Київського університету, які під керівництвом Костя Ми-

хальчука весною 1860 р. створили “Українську громаду”. До неї

входили В.Антонович, Т.Рильський, К.Шейковський та інші. У про-

грамних положеннях вони стверджували, що український народ є

нацією і що кожен українець повинен віддати всі свої сили розвитку

національної самосвідомості

До “Української громади” почали приєднуватися представни-

ки з Лівобережної та Правобережної України, започаткувавши ма-

совий громадівський рух, який ввійшов в офіційну термінологію як

“рух українофілів”.

Одним із різновидів українофілів були так звані “хлопомани”.

Їх ідеологом і керівником був студент Київського університету Воло-

димир Антонович. Його погляди поділяли Тадей Рильський, Борис

Познанський, Кость Михальчук, Павло Житецький та інші.

На першому етапі вони розмовляли українською мовою, носи-

ли національний одяг, збирали народні казки, прислів’я, пісні, роз-

повідали народу про його давню історію та боротьбу проти панства,

Україна у ХIX cт. ... 475

за що їх часто заарештовували і кидали до в’язниці. Це змусило

припинити “ходіння в народ” й поміняти тактику діяльності: вони

заходилися відкривати недільні школи, організовувати публічні ле-

кції та бібліотеки, поширювати твори Шевченка, Марка Вовчка та

інших письменників, друкувати для народу популярні книжки, ча-

сописи та газети.

В Чернігові, наприклад, у 1861–1863 рр. був налаштований ви-

пуск “Чернігівського листка” (Л.Глібов), активно працювали прихиль-

ники громадівського руху в Полтаві, Харкові, Одесі та інших містах.

Громадівський рух набрав поширеного звучання у зв’язку з за-

хистом попечителя Київського урядового округу реформатора осві-

ти Миколи Пирогова та виступом студента Київського університету

Михайла Драгоманова

Популярність громад, їх зв’язок з революційно-демократичними

гуртками “Земля і воля” викликали тривогу у місцевих урядових кіл. За

активну діяльність у 1868 р. був заарештований історик Є.Массаков-

ський, у 1862 – підполковник А.Красовський, громадівець, автор вірша

“Ще не вмерла Україна” – П.Чубинський та інші активісти.

Захищаючись, громадівці в листопаді 1862 р. в статті “Отзыв

из Киева” (автори Антонович, Житецький, Синьогуб та інші) спро-

бували довести жандармам, що вони займаються лише просвітницт-

вом і не мають ніякого відношення до діяльності революціонерів-

демократів.

Та припинити наклепи русифікаторів, реакційного чиновницт-

ва, таких антиукраїнських видань, як “Вестник Юго-Западной и За-

падной России” їм не вдалося.

Після польського повстання 1863 р. громадівський рух в Укра-

їні розглядався як польська інтрига.

В липні 1863 р. міністр внутрішніх справ Петро Валуєв

оприлюднив горезвісний циркуляр, за яким: заборонено ви-

давництво українською мовою педагогічної, церковної та на-

укової літератури; проголошено тезу: “Української мови не

було, немає і бути не може”; дозволявся друк українською

мовою лише невибагливих художніх творів; було закрито

“Черниговский листок”; заборонена діяльність громад.

Циркуляр Валуєва на певний період загальмував розвиток гро-

мадівського руху, але не ліквідував його. Вже наприкінці 60-х років

Розділ V. 476

у Києві почала формуватися громада у складі Житецького, Лисенка,

Рильського, Чубинського, Русова, Науменка, Антоновича та інших.

В їх середовищі формувалась і радикальна група (Павло Жи-

тецький, Сергій Подолинський, Микола Лисенко, Михайло Ста-

рицький), яка розгорнула серйозну роботу по впорядкуванню та ви-

данню історичних, етнографічних, фольклорних та лексичних мате-

ріалів. Взяли активну участь у відкритті Колегії Гната Галагана

(1871), створенні Історичного товариства Нестора Літописця (1873),

заснуванні Південно-західного відділу Російського географічного

товариства (1873).

Особливою активністю у цій справі відзначалися Лисенко, Русов,

Чубинський, Житецький, Лазаревський, Драгоманов, Костяківсь-

кий, Зібер, Старицький та інші. Перебуваючи у Товаристві, вони зу-

міли опублікувати десятки томів давніх актів та літописів, етнографіч-

них та фольклорних матеріалів, географічних та економічних описів.

Друкованим органом київської громади стала газета “Київський

телеграф” (1874–1875), яка оприлюднювала гостросюжетні статті

Михайла Драгоманова, Павла Подолинського та інших авторів.

Діяльність громад 70-х років дратувала уряд. Спеціальні комі-

сії дійшли висновку, що українські громади проповідують націона-

льний сепаратизм, підривають ідеологічні основи російської єднос-

ті, проводять шкідницьку діяльність. На основі цих звинувачень

Олександр ІІ, перебуваючи на лікуванні в альпійському містечку

Емсі (Австрія), підписав горезвісний “Емський указ” (1876), в яко-

му чиновникам давалися такі розпорядження:

Не допускати ввозу в межі імперії… яких би то не було книг

і брошур, що видаються за кордоном на малоруському наріччі.

Заборонити друкування і видання в імперії оригінальних

творів і перекладів на тому ж наріччі, за винятком тільки: а) іс-

торичних документів і пам’яток; б) творів красного письменст-

ва, але з тим, що при друкуванні історичних пам’яток безумов-

но додержуватись правопису оригіналів; у творах же красного

письменства не допускати ніяких відступів від загально прийн-

ятого російського правопису і щоб дозвіл на друкування творів

красного письменства давати тільки після розгляду рукописів

цензурними органами.

Заборонити також різні сценічні вистави і читання на ма-

лоруському наріччі, а також і друкування на ньому текстів до му-

зикальних нот.

Припинити видання газети “Київський телеграф”

Україна у ХIX cт. ... 477

Отже, Емський указ 1876 р. був репресивним заходом щодо

українофільської діяльності. Рятуючись від переслідувань, покину-

ли Україну Чубинський, Зібер, Вовк, Подолинський, Драгоманов та

інші діячі українських громад

Після вбивства Олександра ІІ діяльність громад стала ще обере-

жнішою. Антонович, Житецький, Лазаревський та інші громадівці

перейшли, по суті, лише на наукову роботу. Заснувавши на кошти В.

Симиренка журнал “Киевская старина”, вони, уникаючи гострих сус-

пільно-політичних проблем, стали пропагувати археологію, етногра-

фію, літературознавство, історію. Тобто пішли шляхом опрацювання

питань так званої “неполітичної культури”, вносячи цим самим свій

посильний вклад у підвищення української національної самосвідо-

мості.

Варто підкреслити, що в громадівському русі 70–80-х років

ХІХ ст. важливу роль відіграв М.П.Драгоманов.

Драгоманов Михайло Петрович (1841–1895) – публіцист, іс-

торик, літературознавець, фольклорист, філософ, громадсь-

кий діяч, автор 2 тис. друкованих праць. Народився в дво-

рянській родині козацького походження. Вчився в Київсь-

кому університеті, де згодом у 1864 р. став приват-доцентом, а

з 1873 – штатним доцентом.

Очолював ліве крило Київської громади. Внаслідок антиукра-

їнських репресій у 1875 році звільнений з університету. В 1876 р.

емігрував за кордон. В Женеві заснував вільну українську дру-

карню, видавав перший український політичний журнал “Гро-

мада” (1878–1882). Разом з С.Подолинським та М.Павликом за-

снував “Женевський гурток” – зародок українського соціалізму.

Через розрив з Київською громадою (1886) був позбавлений

фінансової підтримки й у 1889 р. прийняв запрошення обійня-

ти посаду професора кафедри загальної історії Софіївського

університету. У Болгарії провів останні роки свого життя

Його погляди на суспільно-політичний рух в Україні зазнали

еволюції. В кінці 60-х – на початку 70-х років ХІХ ст. він вважав,

що в Україні цей рух повинен носити літературно-культурницький

характер. Після Емського указу у працях “Пропащий час”, “Переднє

слово (до “Громади” 1878 р.)”, “Шевченко, українофіли і соціалізм”,

“Історична Польща і великоруська демократія”, “Чудацькі думки

про українську національну справу”, “Листи на Наддніпрянську

Україну” та інших він зажадав від громад, щоб вони боролися не

Розділ V. 478

тільки за вільний розвиток національної культури українського на-

роду, а й за його соціальне визволення (див., наприклад, його працю

“Пропащий час” 1877)

. У згаданій роботі М. П. Драгоманов роз-

повідає, як “московське царство”, “царська сваволя” з’їли українські

козацькі вольності

У зв’язку з цим в журналі “Громада” (1878–1879, 1880, 1882)

Драгоманов, слідом за кирило-мефодіївцями, знову звернувся до

ідеї повалення царського режиму та розбудови федералізму як

справедливого суспільного устрою українського народу

Характеризуючи суспільно-політичні погляди М.Драгоманова,

зважаючи на їх неоднозначність та незавершеність, подаємо їх за

такою схемою:

1. У державному будівництві М.П.Драгоманов сповідав погля-

ди конституційного республіканця, міжнаціонального федераліс-

та. Національне майбуття українського народу він бачив у феде-

ральній системі, яка презентувала б не тільки народи Росії, а й

всього слов’янського світу та Європи у вигляді вільних національ-

них штатів на основі добровільності, національної рівноправності

та повної державної суверенності

2. В соціально-економічному аспекті М.П.Драгоманов пропо-

відував соціалізм у вигляді вільних громадських об’єднань, які пра-

цювали б на землі, заводі чи фабриці без панства, буржуазії, жан-

дармів та інших станових структур. Ці децентралізовані соціалі-

стичні громади повинні були, на його думку, відігравати роль га-

ранта політичних свобод громадян і народів.

Тобто, в соціалістичних поглядах М.П.Драгоманов поділяв ідеї

Оуена, Сен-Сімона, Фур’є, Прудона та інших соціалістів про необ-

хідність створення безкласових виробничих асоціацій. Але одноча-

сно відкидав погляди Маркса про диктатуру пролетаріату та

класову боротьбу.

3. В культурно-національному аспекті М.П.Драгоманов вва-

жав, що український народ має право на власне культурне та ав-

тономне національне життя. Він був категорично проти всяких

ідей створення централізованої державної машини та міжнаціо-

нальної консервативно-бюрократичної диктатури (див., напри-

клад, його працю “Привабливість енергії” – 1882). Драгоманов го-

стро критикував “Народну волю” за її великодержавність та те-

рористичну тактику боротьби.

4. М.П.Драгоманов був переконаний в тому, що досягти полі-

тичних ідеалів громадівці зможуть тільки тоді, коли від літера-

Україна у ХIX cт. ... 479

турно культурного просвітництва перейдуть до політичної ро-

боти, критики існуючого ладу, розгортання наступального руху;

залучать до політичної боротьби широкі народні маси. Він відки-

дав тактику тероризму, класову революцію в марксовому розумін-

ні. Старі громадівці відвернулися від нього, припинили асигнування

“Громади”. У цій обстановці акцент своєї діяльності Драгоманов

переніс на західноукраїнський визвольний рух

Аналізуючи громадівський рух, не можна не помітити, що мо-

лодь в кінці 80-х – на початку 90-х років шукала додаткових форм

пожвавлення національного руху. Зокрема, у 1891 р. студенти Хар-

ківського та Київського університетів Іван Липа, Борис Грінченко,

Микола Міхновський, Віталій Боровик та інші на могилі

Т.Шевченка створили “Братерство тарасівців” і поклялися боро-

тися за перемогу Кобзаревих ідеалів.

Товариство встановило зв’язки зі студентами Полтави, Черні-

гова, Києва, Херсона, Одеси. Його учасники розробили статут і про-

граму, влаштовували для народу лекції, бібліотеки, вистави, конце-

рти, вели агітацію за рівноправність української національної куль-

тури з російською тощо.

Погляди ”тарасівців” були сформовані в документі під назвою

“Кредо віри молодих українців” (1893).

Їх програма передбачала такі форми і методи роботи: дос-

конале ознайомлення з українською культурою і на цій осно-

ві її демонстративний прояв: розмови українською мовою,

викладання її в школі, виховання дітей в українському дусі;

розгортання роботи, спрямованої на визволення українсько-

го народу від іноземного гніту, в тому числі й російського;

проведення агітації за національне визволення всіх народів

Росії від монархічної деспотії; наділення селян землею.

У 1893 р. “тарасівці” були розгромлені і припинили своє існування.

У другій половині ХІХ ст. створені земства прагнули також

внести свій вклад у демократизацію української культури й залу-

чення до неї представників різних верств населення. З перших днів

в країні почалося суперництво між традиційними державними уста-

новами та новоствореними представницькими органами, які праг-

нули вийти за межі відведених їм сфер впливу, мати владну пер-

шість на місцях у розв’язанні тих чи інших господарських проблем.

Своєю опозиційністю земства вже в перші роки існування стиму-

Розділ V. 480

лювали розробку і введення нових прогресивних законодавчих ак-

тів, стримували дії уряду щодо громадівців та представників інших

суспільно-політичних течій

V. Боротьба робітничого класу. Поширення

марксизму

Після завершення промислового перевороту Україна в останнє

десятиліття ХІХ ст. досягла високої концентрації виробництва, яка

супроводжувалася посиленням експлуатації робітників та піднесен-

ням їх революційного руху. Так, наприклад, особливого розмаху

набули страйки на металургійних та машинобудівних заводах Укра-

їни. Першими виступили робітники Донецького сталеливарного за-

воду, які висунули вимогу підвищення заробітної плати.

У страйкову боротьбу включилися робітники ливарних та ма-

шинобудівних підприємств Нікополя, Катеринослава, Харкова, Ки-

єва, Юзівки (Донецька), Єнакієва, Олександрівська та інших проми-

слових міст. Страйки металургів та машинобудівників прискорили

виступи робітників кам’яновугільної, залізорудної, цукрової та ін-

ших промислових галузей.

Вченими встановлено, що в Україні у 1895 р. вибухнуло 15,

1896 р. – 25, 1897 р. – 42, 1898 р. – 59, 1899 р. – 85 страйків. Всього

протягом трьох років в Україні зафіксовано 226 страйків та 14 заво-

рушень. З них 108 страйків припадало на Катеринославську губер-

нію, 38 – Херсонську, 34 – Київську

Подібні факти можна було б продовжити. Вони додатково за-

свідчать, що в пореформенний період робітничий клас не бажав ми-

ритися з рабським становищем і з кожним роком все енергійніше

боровся за поліпшення свого матеріального становища та соціальне

визволення.

У процесі боротьби в середовищі робітничого класу народжу-

валися гуртки та організації, які прагнули надати їй цілеспрямова-

ного політичного характеру та виробити її форми і методи.

Дослідник робітничого руху в Україні М.В.Демченко ствер-

джує, що у 1875 р. в місті Одесі виник “Південноросійський союз

робітників”, керівником якого став автор “Статуту братської каси”

Євген Заславський, і що цей союз мав “чітко визначену політичну