Гончарук П.С. Історія України з найдавніших часів до початку ХХ століття

Подождите немного. Документ загружается.

Україна у ХIX cт. ... 501

М.С.Грушевський реорганізував Наукове товариство ім.

Т.Г.Шевченка у справжню академію наук, яка незабаром "об'єднала

майже всіх провідних східно- і західноукраїнських, а також багатьох

славетних європейських вчених. До 1913 р., крім численних інших пуб-

лікацій, воно видало 120 томів своїх "Записок".

На 1913 р. західні

українці мали 80 періодичних видань, 66 з яких у Галичині, решта – на

Буковині та Закарпатті.

Новим кроком у розвитку суспільно-політичного руху у захід-

ноукраїнському краї було створення політичних партійних угрупо-

вань. Особливістю цих партій є те, що вони народжувалися і діяли

легально й додержувалися помірного тону. Цікавим є і те, що захід-

ноукраїнські партії на передній план своєї діяльності ставили націо-

нальні проблеми, зрівнялівку в правах з поляками, формування вла-

сної соборності та державності.

Так, наприклад, молодий радикал Юліан Бачинський вперше у

книзі "Україна ірредента" (1896) обґрунтував ідею соборності та

незалежності української держави. Ця книга справила враження на

всіх національно свідомих українців.

Під керівництвом М.Драгоманова, як уже було сказано, І. Франко

та М. Павлик створюють Радикальну партію (1890). У 1895 р. свої со-

ціалістичні ідеї вони доповнюють національними державницькими кор-

донами. Спочатку, з метою автономії в рамках Австрії, а пізніше – на

самостійній основі.

У 1899 р. народовці Євген Левицький, Володимир Охрімович,

Михайло Грушевський та Іван Франко утворюють Національно-

демократичну партію. Її програма-мінімум та програма-максимум

імпонувала "Просвіті", радикалам та деяким русофілам. Ця особли-

вість перетворила цю партію у найбільшу в Галичині.

В кінці ХІХ ст. Микола Гацкевич та Семен Вітик заснували

Соціал-демократичну партію (1899), духовенство – Католицький

русинський союз.

Всі ці партії скликали селянські віча, народні зібрання, влаш-

товували зустрічі з виборцями. Русофіли стали втрачати вплив та

авторитет, не дивлячись на те, що їхні об'єднання отримували гро-

шові дотації від Росії та поляків, які хотіли вбити клин у середови-

ще українських патріотів.

Завершуючи лекцію, підкреслимо, що у кінці ХІХ ст. західні

українці були найкраще підготовлені до побудови самостійної дер-

Розділ V. 502

жави. Хто б міг подумати, що їх відродження відбудеться так швид-

ко й енергійно, як зауважував польсько-єврейський політичний діяч

Вільгельм Фельдман, – "їхнє несподіване й бурхливе зростання в

основному сталося завдяки тому, що вони навчилися самодопомозі

та впертій боротьбі за свій кожен здобуток".

Такі діячі східної України, як Антонович, Кониський, Куліш,

Драгоманов та Грушевський першими зрозуміли, що Галичина

здатна відіграти роль П'ємонту, або бази національного відро-

дження.

Завершимо словами О.Субтельного: "Спостерігаючи життя

українців на заході, репресована царатом українська інтелігенція

Російської імперії бачила, як те, про що вона могла лише мріяти,

ставало дійсністю в Галичині. В свою чергу благотворний вплив на

українців Галичини також справляв приток зі сходу першокласних

інтелектуалів, а головніше – надихаюче відчуття того, що вони є не

малим ізольованим народом чисельністю лише 4 млн., а частиною

великої 25-мільйонної нації"

Зауважимо, що на зламі ХІХ–ХХ ст. Галичина сформувалася

як твердиня національного руху.

VI. Запитання та завдання

?

1. Дайте характеристику адміністративно-політичного устрою за-

хідноукраїнських земель.

2. Що ви знаєте про реформи Марії-Терезії та Йосифа ІІ в Галичині?

3. Які просвітницькі кроки були зроблені "Руською трійцею"?

4. Як вплинула революція 1848 р. на соціально-економічне стано-

вище західних земель та пробудження національної самосвідомості?

5. Що ви знаєте про діяльність москвофілів, народовців та радикалів?

6. Поясніть вислів: "західноукраїнські землі – український П'ємонт"

VII. Джерела та література

І. Документи і матеріали

1. Класова боротьба селянства Східної Галичини (1772–1849): Докуме-

нти і матеріали. – К., 1974; Робітничий рух на Україні (1861–1884 рр.): Збір-

ник документів і матеріалів. – К., 1986; "Русалка Дністрова": Документи і ма-

Україна у ХIX cт. ... 503

теріали. – К., 1988; Селянський рух на Буковині в 40-х роках ХІХ ст.: Збірник

документів. – К., 1949.

ІІ. Монографії та узагальнюючі праці

2. Боротьба трудящих Північної Буковини проти соціального і націона-

льного гноблення в другій половині ХІХ ст. – на поч. ХХ ст. – Ужгород.,

1979; Гербільський Г.Ю. Розвиток прогресивних ідей в Галичині у першій

половині ХІХ ст. – Львів, 1964; Герасименко М.П. Аграрні відносини в Галичи-

ні в період кризи панського господарства. – К., 1969; Задорожний В.Є. Товарне

виробництво і торгівля на західноукраїнських землях. – Львів, 1989; Історичні

передумови возз'єднання українських земель. – К., 1968; Історія січових стрі-

льців. Воєнно-історичний нарис. – К., 1992; Ковальчак Г.І. Економічний роз-

виток західноукраїнських земель. – К., 1989; Кукурудзяк М.П. Робітничий рух

на Північній Буковині наприкінці ХІХ – на поч. ХХ ст. – Львів, 1982; "Руська

трійця" в історії суспільно-політичного руху і культури України. – К., 1987;

Освободительное движение народов Австрийской империи (период утверж-

дения капитализма). – М., 1981; Стеблій Ф.І. Боротьба селян Східної Гали-

чини проти феодального гніту у першій половині ХІХ ст. – К., 1961; Чопов-

ський В. Будителі національного руху. – Львів, 1993; Франко І. Панщина та її

скасування 1948 р. в Галичині // Зібрання творів. У 50 т. – К., 1986. – Т. 47;

Шульга І.Г. Соціально-економічні відносини і класова боротьба на Закарпатті

у кінці ХVIII ст. – першій пол. ХІХ ст. – Львів, 1965; Яцевич Є.А. Становище

робітничого класу Галичини в період капіталізму (1848–1900). – К., 1958.

ІІІ. Підручники

3. Алексєєв Ю.М., Світлична В.В. Історія України: Навчальний посі-

бник. – К., 2002; Бойко О. Д. Історія України: Посібник. – К., 2003; Бори-

сенко В.Й. Курс української історії. З найдавніших часів до ХХ століття. – К.,

1998; Литвин В.М., Мордвінцев В.М., Слюсаренко А.Г. Історія України. На-

вчальний посібник. – К., 2002; Смолій В.А. (головний редактор). Історія

України. – К., 2002; Мельник Л.Г. (керівник). Історія України: Курс лекцій у

двох книгах. – К., 1991. – Кн. 1; Рибалка І.К. Історія України. Дорадянський

період. – К., 1991; Субтельний О. Україна. Історія. – К., 1993.

4. Стеблій Ф.І. Західноукраїнські землі під владою Австрії (кінець

ХVІІІ – перша половина ХІХ ст.) // Історія України: Курс лекцій у двох кни-

гах. – К., 1991. – Кн. 1. – С. 412.

5. Мельник Л.Г. (керівник), Баран В.Д., Гуржій О.І. та ін. Історія Укра-

їни: Курс лекцій у двох книгах. – К., 1991. – Кн. 1. – С. 412.

6. Субтельний О. Україна. Історія. – К., 1993. – С. 270.

7. Там само – С. 271.

Розділ V. 504

8. Там само – С. 273.

9. Стеблій Ф.І. Названа праця. – С. 413.

10. Субтельний О. Україна. Історія. К., 1993. – С. 276.

11. Стеблій Ф. І. Названа праця. – С. 413.

12. Там само – С. 413.

13. Субтельний О. Названа праця. – С. 277.

14. Там само – С. 300.

15. Мельник А.Г. (керівник). Історія України. Курс лекцій у двох кни-

гах. – К., 1991. – Кн. 1. – С. 419.

16. Чоповський В. Будителі національного руху. – Львів, 1993. – С. 23–25.

17. Гербільський Г.Ю. Розвиток прогресивних ідей в Галичині у першій

половині ХІХ ст. – Львів, 1964. – С. 57-58; "Руська трійця" в історії суспільно-

політичного руху і культури України. – К., 1987.

18. Субтельний О. Названа праця. – С. 303.

19. Стеблій Ф.І. Названа праця. – С. 420.

20. Там само – С. 422.

21. Субтельний О. Названа праця. – С. 304.

22. Мельник А.Г. (керівник) Історія України. Курс лекцій у двох кни-

гах. – К., 1991. – С. 423.

23. Там само – С. 423–426.

24. Ковальчак Г.І. Економічний розвиток західноукраїнських земель. –

К., 1989; Трусевич С.М. Західноукраїнські землі у другій половині ХІХ ст. //

Історія України: Курс лекцій у двох книгах. – К.,1991. – Кн. 1. – С. 521.

25. Герасименко М.П. Аграрні відносини в Галичині в період кризи

панського господарства. – К., 1969; Субтельний О. Названа праця. – С. 386.

26. Задорожний В.Є. Товарне виробництво і торгівля на західноукраїн-

ських землях. – Львів, 1989.

27. Чоповський В. Будителі національного руху. – Львів. – 1993.

28. Субтельний О. Названа праця. – С. 393.

29. Там само – С. 399.

30. Трусевич С.М. Названа праця. – С. 533–535.

31. Субтельний О. Названа праця. – С. 404.

32. Субтельний О. Україна. Історія. – К., 1993. – С. 408.

33. Субтельний О. Названа праця. – С. 409.

Україна у ХIX cт. ... 505

Лекція № 27. Українська культура ХІХ ст.

ПЛАН ВИКЛАДУ:

1. Загальні зауваження.

2. Освіта та діяльність культурно-освітніх установ.

3. Наука.

4. Література, драматургія і театр.

5. Музика і образотворче мистецтво.

6. Народна творчість.

7. Джерела та література.

І. Загальні зауваження

У ХІХ ст. капіталістичні відносини, що розвивалися в надрах

феодально-кріпосницької системи, дали поштовх зростанню націо-

нальної самосвідомості народів, в тому числі й на українських зем-

лях, які входили до складу Росії та Австро-Угорщини. Культура

України чуйно реагувала на загострення соціальних конфліктів у

цих країнах, національно-визвольної боротьби українського народу.

Можна з певністю сказати, що в культурі, як у краплині чистої

води, проглядалися класовий антагонізм, боротьба ідеологій, полі-

тичних течій і партій. Й визначення В. І. Леніна про "дві національ-

ні культури" в середовищі кожної нації не втратило свого значення і

на сьогодні

Аналіз розвитку української культури ХІХ ст. дає підставу

дійти висновку, що носіями поміщицької та буржуазної культури

виступали урядові кола, царська бюрократія, реакційне духовенство

та дворянська інтелігенція, які всюди насаджували ідею "самодер-

жавства, православ'я і народності", гальмували справжню, глибоко

народну українську культуру, заганяли її в прокрустове ложе "Цир-

куляру Валуєва" (1863) та "Емського указу" (1876).

Не дивлячись на це, в Україні у всіх галузях національної ку-

льтури у ХІХ ст. стали активно пробивати собі дорогу прогресивні,

глибоко демократичні ідеї, носіями яких стали такі корифеї, як Та-

рас Шевченко, Пантелеймон Куліш, Марко Вовчок, Микола Гу-

лак, Панас Мирний, Іван Франко, Михайло Грушевський, Сергій

Розділ V. 506

Подолинський, Юліан Бачинський, Михайло Павлик, Леся Украї-

нка, Василь Стефаник, Ольга Кобилянська, Михайло Коцюбин-

ський, Іван Труш, Соломія Крушельницька та багато інших діячів

української культури.

Особливістю української культури ХІХ ст. є те, що її розвиток,

ідейне формування, удосконалення форм і змісту відбувалося у тіс-

ному зв'язку з процесами і явищами, які відбувалися у сфері куль-

тури в Росії, Австро-Угорщині та польського народу.

Визвольні ідеї в цих країнах не могли залишати байдужими ді-

ячів української культури. Про цей взаємовплив і взаємозв'язок І. Я.

Франко в одній із своїх літературно-критичних статей сказав так:

"Коли твори літератур європейських нам подобались, порушували

наш смак естетичний і нашу фантазію, то твори росіян мучили нас,

порушували наше сумління, будили в нас чоловіка, будили любов

до бідних та покривджених"

Діячам української культури, особливо другої половини ХІХ ст.,

імпонували ідеї критичного реалізму М.Г.Чернишевського, М.В.Гоголя,

І.С.Тургенєва, М.О.Некрасова, М.Є.Салтикова-Щедріна, О.М.Остров-

ського.

Т.Г.Шевченко, І.К.Карпенко-Карий, М.П.Старицький, М.Л.Кро-

пивницький, М.К.Заньковецька та інші митці тогочасної України

своєю творчістю стверджували реалізм, вірність життєвій правді,

своєму народові та Україні.

Отже, українська культура ХІХ ст. не носила хуторянського,

відрубного характеру. Вона була тісно переплетена з творчістю

прогресивних діячів культури Росії, Австрії, чеського, словацького,

польського та інших народів слов'янського світу

Проблеми української культури ХІХ ст. знайшли глибоке і

всебічне висвітлення у таких узагальнюючих працях, як "Історія

української літератури" (1987), "Історія українського мистецт-

ва" (1969), "Український драматичний театр: Нариси історії"

(1967), "Письменники Західної України 30–50-х років ХІХ ст."

(1965), "Історія української музики" (1989) та багато інших

Проблемам культури України ХІХ ст. присвятили свої дослі-

дження М.Д.Бернштейн, В.Й.Борисенко, І.О.Волошин, Л.П.Вовк,

Я.П.Затенацький, О.Г.Кисіль, З.П.Мороз, І.П.Пільгук, А.П.Понома-

рьов, В.З.Смірнов, Н.А.Шип, Д.Чалий та ін.

Україна у ХIX cт. ... 507

Зокрема, у згаданих монографічних працях досліджуються про-

блеми, що повязані з діяльністю журналу "Основа" (М.Д.Бернштейн);

боротьбою демократичних сил України за розвиток народної освіти

(В.Й.Борисенко, Л.П.Вовк); початком діяльності народних театрів

(І.О.Волошин, З.П.Мороз, О.Г.Кисіль); творчістю українського Кобза-

ря (І.Пільгук); розвитком українського мистецтва (О.Г.Кисіль,

Я.П.Затенацький); взаємозв'язками української та російської культур

(Н.А.Шип) тощо.

Вивчення історії культурного розвитку України у ХІХ ст. засві-

дчує, що в українській літературі романтизм став поступатися місцем

реалізмові, в мистецтві та архітектурі – утверджувався класицизм, в

театральному житті – аматорство витіснялося професіоналізмом.

Особливо швидко зростали потреби в освіті та науці. Усе це приму-

шувало царизм реформувати навчальну мережу, але ці реформи носи-

ли класовий характер і проводилися в інтересах дворянства.

ІІ. Освіта та діяльність культурно-освітніх

установ

У першій половині ХІХ ст. навчальна мережа поділялася на 4

розряди: діти найнижчих станів навчалися у парафіяльних школах;

діти дворян, купців, урядових службовців та ремісників – у повіто-

вих училищах; діти дворян – у гімназіях, ліцеях та університетах.

Розпорядженнями Міністерства народної освіти 1813, 1827 та

1840 рр. забороняли допуск у середні та вищі навчальні заклади вихі-

дців з селян-кріпаків, щоб не порушити "порядок громадських ста-

нів"

За влучним висловом В. І. Леніна, у царській Росії народні маси

були "пограбовані в розумінні освіти, світла та знання"

. Так, напри-

клад, у першій половині ХІХ ст. з 10 тисяч учнів Київської, Волинсь-

кої, Подільської, Чернігівської та Полтавської губерній 70 % були ви-

хідці з дворян, духовенства, чиновників, службовців та купецтва.

Напередодні реформи 1861 р. в Україні було 1320 початкових

та 111 недільних шкіл, в яких навчалися близько 70 тис учнів. Це

катастрофічно низьке число. На практиці це означало, що один

учень припадав на 150 чоловік населення.

Після шкільної реформи у 60–70-х роках становище початко-

вої освіти спробували поліпшити земства. Тільки в Лівобережній та

Південній Україні у другій половині ХІХ ст. їх зусиллями було від-

Розділ V. 508

крито 3179 шкіл. Але і ця опора не створила умов для охоплення

всіх дітей початковим навчанням.

Як і раніше, під кінець ХІХ ст. початкові школи України навчали

лише третину дітей. Особливо катастрофічне становище з освітою бу-

ло на селі у 80-х роках, наприклад, в селах Чернігівської губернії було

письменними лише 5,3% дітей, Херсонської – 6,2%, Полтавської – 6%.

Ще гірше становище було у західноукраїнських землях.

Дещо краще становище з початковою освітою було в містах. У

Києві та Харкові нею було охоплено 62 % дітей, Одесі – 59 %. У

1897 р. в цілому по губерніях України цією категорією шкіл було

охоплено від 15,5 до 27,9 % дітей

У другій половині ХІХ ст. зазнала реформ та певного поступа-

льного руху середня освіта. Гімназії стали класичними та реальни-

ми середньоосвітніми закладами з повним – семикласним та непов-

ним – чотирикласним навчанням. Класичні гімназії надавали пере-

вагу стародавнім мовам та формальній логіці; реальні більше уваги

приділяли європейським мовам, природознавству, фізиці, матема-

тиці, кресленню. Реальні гімназії готували кадри для виробничих

підприємств, кредитних установ та певних економічних об'єднань.

У пореформену добу деякого розвитку набула жіноча освіта. У

1870 р. був затверджений статут восьмирічних жіночих гімназій і

прогімназій, восьмий клас яких призначався для підготовки вчите-

льок та виховательок.

Слід, однак, зауважити, що їх кількість не забезпечувала потреби

молоді в одержанні гімназичної освіти. Так, наприклад, в кінці 90-х ро-

ків в Україні було 129 гімназій. В Київському навчальному окрузі – од-

на на 564 тис. осіб, Харківському – на 485 тис., Одеському – на 206 тис.

З 1871 р. реальні гімназії було перетворено на реальні учили-

ща, які набрали забарвлення професійних спеціальних навчальних

закладів. Відмежувавшись від реальних училищ, гімназії незабаром

перетворилися на заклади для освіти привілейованих класів

На початку ХІХ ст. в Україні єдиним вищим навчальним закла-

дом була Київська академія. 15 січня 1805 р. вчений і громадський діяч

В.Н.Каразін

домігся згоди царського уряду на заснування університету в

Харкові. Незабаром університет згуртував у своєму колективі таких

вчених, як

Т.Ф.Тимковського, І.І.Срезневського, А.Л.Метлин-

ського, М.М.Луніна, П.П.Гулака-Артемовського

та ін.

Україна у ХIX cт. ... 509

15 липня 1834 р. відкрито

Університет св. Володимира

в Києві,

першим ректором якого було призначено вченого з енциклопедичними

знаннями

М.О.Максимовича

У першій чверті ХІХ ст. в Україні з'явилися вищі навчальні за-

клади, що об'єднали гімназичний та університетський курси: Во-

линський ліцей у Кременці, Рішельєвський ліцей в Одесі, гімназія

вищих наук в Ніжині. Згодом Рішельєвський ліцей реорганізовано в

Новоросійський університет

В Східній Галичині, Північній Буковині та на Закарпатті, які

перебували у складі Австрійської імперії, на початку ХІХ ст. шкіль-

ною справою опікувалися Львівська, Перемишльська та Чернівець-

ка греко-католицькі консисторії. Немає потреби говорити, що таке

попівське керівництво вплинуло на зміст освіти та характер всього

шкільництва

У другій половині ХІХ ст. під тиском демократичних сил уні-

верситетське життя та діяльність всіх інших навчальних закладів

було реанімовано.

18 червня 1863 р. було затверджено новий університетський ста-

тут. Він дещо розширював автономію університетів, прав їхніх рад та

професорських колегій. Посади ректорів, деканів, професорів формально

стали виборними. Було створено виборний університетський студентсь-

кий суд тощо.

Після вбивства народовольцями Олександра ІІ уряд вважав,

що університети стали розсадниками "революційної крамоли" й ви-

рішив посилити контроль за їх діяльністю. Новий, реакційний ста-

тут (1884) повністю ліквідував університетську автономію, поста-

вив ці вищі навчальні заклади під контроль попечителів освіти та

міністерства.

Не дивлячись на це, в кінці ХІХ ст. при Київському, Харківсь-

кому, Новоросійському університетах були сформовані історико-

філологічні, фізико-математичні, юридичні, медичні та інші факу-

льтети або відділи, які щороку навчали близько 4 тис. студентів.

Цікаво, що зазнало змін соціальне середовище студентів.

Якщо, наприклад, у Київському університеті до реформи вчило-

ся 80% студентів-дворян, то у 1881 їх стало 50%, у Харківському –

відповідно 71,2 % і 38,6%.

Колоніальне становище Галичини негативно позначилося на ді-

яльності Львівського університету. До 80-х років університет не мав

Розділ V. 510

свого приміщення. За висловом І.Я.Франка, цей навчальний заклад

був не храмом науки, а установою для наукової безплідності

У Чернівецькому університеті (заснованому у 1875 р.) у 1896 р.

навчалися лише 20 українців (з 320), решта – вихідці з німецького, ма-

дярського та румунського панівного середовища

Поступове зростання грамотності населення і піднесення сус-

пільно-політичного руху супроводжувалися посиленим потягом на-

роду до освіти, знань, культури. Це підносило громадську роль біб-

ліотек, музеїв та інших культурно-освітніх установ. Особливе місце

серед них належало бібліотекам, найкраще серед яких були укомп-

лектовані бібліотеки при університетах, гімназіях, ліцеях та інших

навчальних закладах. Так, наприклад у 80-х роках бібліотека Хар-

ківського університету налічувала 109,6 тис. томів, Київського –

149,2 тис., Новоросійського – 102,8 тис.

В середині ХІХ ст. інтелігенція розпочала рух за створення

безплатних народних бібліотек і читалень за рахунок земств і сіль-

ських громад. Наприкінці ХІХ ст. в Україні діяло 140 таких бібліо-

тек. Проте "Каталог дозволених книг" забороняв зосереджувати в

цих бібліотеках твори В.Г.Белінського, М.Г.Чернишевського,

М.О.Добролюбова, М.О.Некрасова, М.Є.Салтикова-Щедріна,

Т.Г.Шевченка, П.О.Куліша, М.П.Драгоманова та багатьох інших

прогресивних письменників. Заборона української мови, циркуляр Ва-

луєва (1863) та Емський указ (1876) поширювались і на бібліотеки

У другій половині ХІХ ст. певний крок вперед зробила музейна

справа. Так, наприклад, в Одесі розгорнув свою діяльність музей

Товариства історії та старожитностей (1858), Феодосійський архео-

логічний музей (1873), Херсонський музей історії та археології

(1890), Харківський музей образотворчого мистецтва, Севастополь-

ський музей Чорноморського флоту (1869), Київський історичний

музей (1899), Львівський музей художніх промислів (1874) та ін.

Одночасно варто підкреслити, що прогресивну роль в розпо-

всюдженості грамотності, просвітництва, історичних знань відігра-

ли різного роду громадські товариства. Так, наприклад, у 1848 р.

Головна руська рада у Львові заснувала "Галицько-руську матицю",

яка стала культурно-освітнім товариством, сприяла друкуванню бу-

кварів, граматик, читанок тощо. У 1868 р. в Галичині було заснова-

не товариство "Просвіта", якому судилося стати організатором ві-

дкриття бібліотек, читалень, самодіяльних хорів, театрів, друкуван-